Тільки нікому про це не кажи! Впевнена, що цю фразу майже кожен з нас чув у своєму житті, а особливо в дитинстві. Тільки тоді це ще й було “не кажи мамі, бо мені влетить”. Ми подорослішали, хтось залишив цю фразу в спогадах, а когось вона бентежить досі. Ось ця бентега і є у головної героїні роману Ірени Карпи Тільки нікому про це не кажи — Марго.
Якщо на слові роман тобі хочеться вже сказати “ні” цій книжці — постривай. Карколомність подій та непередбачуваний зв’язок між героями триматимуть практично до кінця. Ну, бо фактично завжди серед нас є ті, хто вгадують сюжети. Особливо, якщо останні сторінки книжки прямо нам показують “ну, власне усьо отак”. Ця книга побудована трохи інакше. Якщо прочитаєш одразу перші сторінки і зазирнеш на останні, “що ж там було” буде неочевидним. І, як каже мій тато: “То й добре”.
Фото: tyktor.media
За що я люблю тексти Ірени Карпи, так це за гачки, які розставлені в потрібних місцях. І ти ж таки за них чіпляєшся і не зчуваєшся, як 256 сторінок промайнули. Літературні критики або професійні читачі скажуть, що так і має бути, інакше сюжет провисне. Має, але не у всіх книжках я це зустрічаю. Власне, я і не літкритикиня, просто люблю читати й ділитися враженнями.
Друга моя любов текстів Карпи — легкість написання складних речей. У романі вона порушує теми насилля, втрати особистості на певному етапі життя, нереалізованості бажань і розфокусування сенсів.
Так, елементи психотерапії зустрінеш в тексті, і вони тут доречні. А все ж починається легко і невимушено. Марго — українка, яка тривалий час живе в Парижі. Вона фотографиня, займається улюбленою справою, має дуже притомного партнера-коханця. І доволі весело проводить час.
Та відмітка роман-трилер і примітка “до 18 не читати” вже вказує, що не все так солодко. Ба більше, все гостро, драматично і місцями надто специфічно: еротичні сцени, секс-вечірки і трохи БДСМ-культури. Втім, відчуття вульгарності та ницості ці сцени не викликають. Принаймні я більше читала це з виразом обличчя “хм, цікаво”.
Є тут і розслідування, викриття життя за лаштунками “привілейованих світу цього” — словом, усе, щоб не нудьгувати щонайменше. За розкриття цієї частини сюжету відповідають слідчий з України, провінційний журналіст Сонік, та і власне сама Марго докладає зусиль.
Наприкінці книжки я довго думала про тему зламаних доль і як люди здатні глибоко у собі заховати жахи минулого. Сама ж Ірена Карпа писала у своїх соцмережах, що ця книга мала вийти до повномасштабної війни. І, я впевнена, тоді б вона відчитувалася легше і простіше.
Нині ж, маючи досвід війни, вона читається болісно і легко водночас. Болісно — через усвідомлення, легко — завдяки стилю написання.
Та я вважаю, що краще з книжками прожити біль, ніж тримати його у собі.
Книга є в паперовому та електронному варіанті, тож хоч би у якій країні ти зараз не був чи не була – вона доступна. Читай українське, адже в нас багато цікавих та гідних авторів!
Поки складно сприймати контент не про війну? Тоді тримай добірку книг, які написані під час війни. Знайдеш для себе багато цікавого.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!