Цього тижня в український прокат вийшов черговий фільм про пригоди бельгійського детектива Еркюля Пуаро від Кеннета Брани. Цього разу відомий детектив розслідує загадкове вбивство в старовинному палаццо, де за чутками мешкає багато привидів. Кінокритик Кирило Пищиков подивився фільм і готовий поділитись думками про те, що вдалось Кеннету Брані цього разу, а що — ні.
1947 рік. Еркюль Пуаро (Кеннет Брана) оселився у Венеції та веде відлюдкуватий спосіб життя. Його переслідують потенційні клієнти, що бажають підкинути детективу чергову цікаву справу, тож Пуаро навіть доводиться найняти охоронця.
Все змінюється, коли в житті Пуаро з’являється стара подруга — письменниця Аріадна Олівер. Вона запрошує детектива на спіритичний сеанс в старовинний палаццо напередодні Геловіну, щоб вивести на чисту воду екстрасенса Джойс Рейнольдс (Мішель Єо).
А сам сеанс проходить для того, щоб викликати дух померлої доньки власниці палаццо Ровени Дрейк (Келлі Райлі).
Звісно, все іде не за планом, а сеанс обернеться серією вбивств, розібратись в яких зможе лише відомий бельгійський детектив.
Привиди у Венеції — вже третій фільм про Еркюля Пуаро, де головну роль грає Кеннет Брана, і він сам стоїть біля режисерського керма. Цього разу він досить вільно екранізував роман Агати Крісті Вечірка на Геловін. Проте місце дії змінено з дощового Лондона в не менш дощову, принаймні у фільмі, Венецію. Передвоєнні тридцяті змінились повоєнними сороковими, а головний герой, відійшовши від справ, остаточно втратив будь-яку надію.
Взагалі Брана у своїх екранізаціях Агати Крісті підходить до зображення Пуаро не як до класичного детектива, а радше як до супергероя. Перший фільм показував його історію походження, другий збільшив масштаб дії та ще більше заглиблювався в психологію героя. А третій став найбільш моторошним та багато прийомів запозичив із горорів.
Привиди у Венеції — це досить темне кіно, при чому в прямому сенсі, адже дія тут відбувається протягом однієї ночі в дощовій Венеції, тому світла у фільмі дуже мало, чим Брана користується, щоб зробити атмосферу моторошною.
До того ж таке візуальне рішення, ще й непогано римується з душевним станом самого Пуаро. Тому з попередніми роботами Брани про бельгійського детектива виникає значний контраст.
Якщо попередні фільми були яскравими та барвистими, то в новому фільмі досить стримана гамма. Те ж саме можна сказати й про акторський склад — у новому фільмі фактично немає суперпопулярних зірок, окрім, хіба що, Мішель Єо, яка отримала шалену популярність після стрічки Все завжди й водночас.
Якщо ж говорити про теми, які цього разу піднімає Брана, то головні з них: протистояння містичного та реального, проживання травми та пошуки надії. Детективна ж сторона стрічки залишається десь на другому плані, як і в попередніх фільмах. І є таке враження, що режисер залишає її там свідомо.
І, власне, це і є головною проблемою екранізацій Агати Крісті від Кеннета Брани — він так сильно хоче знайти новий підхід до детективного жанру, додати йому глибини, що забуває про ключові характеристики вдалого детективу. І це насамперед цікава загадка.
Питання “Хто вбивця?” має інтригувати протягом всього перегляду у фільмі, проте Брана недопрацьовує в цьому плані.
Спроба ж додати у новий фільм про Пуаро елементів горору та містики теж працює не дуже добре. По-перше, Брана бере від фільмів жахів набридливі кліше. Наприклад, герой дивиться у дзеркало, відвертає погляд, а за секунду у відображенні бачить щось жахливе.
По-друге, режисер хоч і використовує горор-елементи, але наче упівсили. І тому вони не працюють відповідним чином, а фільм наче намагається всидіти на двох стільцях між детективом та горором. І є ж приклад серії фільмів Крик, де елементи детективу та горор поєднані майже бездоганно.
Тому новий фільм про Еркюля Пуаро навряд чи сподобається фанатам жанру, бо аж занадто вільно показує події роману. Так само фільм може не сподобатись і прихильникам екранізацій Брани, бо попередні роботи мали в собі елемент атракціону, непогано розважали, а також радували помпезним зірковим складом.
Але все ж таки Привиди у Венеції хоч і не досягають своїх задач, все ще можуть розважити моторошною атмосферою і власне видами Венеції. Останніх, правда, хотілося б більше.
Та не менш помітними стають й українські стрічки. Читай, про що фільм Довбуш та чому він вартий уваги.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.