Понад 300 років Росія у різних своїх державних формах пригноблювала та знищувала культуру миролюбної країни по сусідству — України.
Все це робилося не лише зі злостивого бажання привласнити собі надбання інших: планомірні кроки, що робилися у минулому, російська влада вдало використовує й зараз, щоб говорити, буцім-то Україну створив Ленін, чи що Тарас Шевченко любив Москву та Пітер з усіма їхніми можливостями та привілеями гарного, світського життя.
Попри всі утиски, закони-циркуляри, війни та фізичне винищення, невмирущим залишалося одне — слово. І слово було українським. Проте воно часто залишалося непочутим, непобаченим, а головне — не прочитаним.
З розвалом Союзу небайдужі діячі культури та звичайні споживачі намагалися відродити українське книговидання. Автори, видавці, коректори робили надможливе, аби книга українською мовою бодай зʼявилася на полицях книгарень чи продмагазинів.
Та велика частка читачів приходила до простору книг й обирала дешевшу, легшу й “на загальнозрозумілій” мові — російській. Кардинально ситуація змогла змінитися лише за, як не дивно, абсолютно трагічних часів. Адже саме після початку повномасштабного вторгнення інтерес до вітчизняних авторів та книг, перекладених українською, став масштабним.
Журналістка Фактів ICTV Оксана Михайлова поспілкувалася з відомими українцями, які просували українське слово у далеких 1990-их, на початку нульових та вже у переддень повномасштабної війни.
Як вони відмовилися від російської книги та як ситуація змінилися зараз загалом — читай далі у матеріалі на vikna.tv.
У матеріалі ми зібрали думки:
Автор та видавець Іван Малкович розповідає, що роботу над першою своєю книгою він розпочав у 1991 році. Уже в 1992 році було створене видавництво А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА.
— Ми пройшли всі віхи становлення українського книговидання, його проростання, бо воно створювалося на розвалі радянської системи. Тоді в країні було одне дитяче видавництво, живі бібліотеки для шкіл і ще кілька видавництв.
Unsplash
Наклади були феноменальні — один мільйон, півтора, два мільйони. Коли я друкував першу абетку, то її наклад був 50 тисяч — і це мінімальний.
В Києві немає книгарень, де продавати (книги українською — ред.), є на Хрещатику, і ще пару по Києву, у відділеннях продмагазинів. Немає інтернету, немає як рекламувати… продажі були плачевні.
А держава не зважала. Навіть прогресивні люди, які були дотичні до створення законів — не хотіли зняти з книжки ПДВ, — каже Малкович.
Саме через такі шпаринки на українських ринок продовжувала проникати російська книжка. І їх було дуже багато: росіяни відкривали свої книгарні, на вітринах стояли книжки з царями-кремлями, а наші книги — десь там, позаду.
Докорінно ситуацію змінило видання Гаррі Поттера від А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ. Тоді почалася гонитва між Україною та Росією.
Переглянути цей допис в Instagram Допис, поширений А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА (@ababahalamaha)
Допис, поширений А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА (@ababahalamaha)
Наприкінці 1990-их в Україні створювали більше видавництв, проте закони й надалі не підтримували вітчизняне книговидання.
— Ми боролися: давайте якісь акцизи на російську книжку, щоб вона була дорожча за українську, — бо ми не могли з нею тягатися — вони завжди на перших місцях, їм вся протекція. Врешті, на початку 2000-их років зняли ПДВ, — розповів Малкович.
Парадоксально, але саме коли почалося повномасштабне вторгнення, за словами Івана Малковича, для книговидання зʼявилося друге дихання, а російська книжка вперше по-справжньому перестала сюди проникати.
Колись Павличко (український поет Дмитро Павличко — ред.) казав прекрасну фразу: Цей клубок русифікації замотувався в один бік 300 з чимось років, дайте його відмотати трошечки”. І ось коли дали відмотати, почалося нове дихання, — каже Малкович.
Тепер же Україна платить своїм авторам, видавцям, коректорам, редакторам тощо — гроші залишаються в країні.
Тепер в Україні є купа своїх книг. Влітку відчувся приплив нових людей, які перейшли на українських авторів та наші перекладні книги.
— Піднесення української книжки — це піднесення української душі, — висновує видавець Іван Малкович.
Засновник книгарні Сенс Олексій Ерінчак пригадує, що першу книгарню вони відкрили у грудні 2021 року, на Арсенальній.
— Тоді склався концепт: виключно книжки українською. Книги російською тоді займали 70-80% продажів від загальної кількості в Україні. Тож, ми втрачали багато клієнтів через позицію, що книжок російською тут не буде.
Люди приходили й питали: А що, на “нормальній” мові немає книг? Але ми трималися цієї позиції, бо це було принципово важливим, — каже Олексій.
За два місяці почалася повномасштабна війна. Тоді у Сенсі народилася спільнота мікрорайону, волонтерство та просто комфортний простір.
— В Україні дуже багато років не давали достатньо простору і можливості українській культурі, книжці, пісні, кіно розвиватися. Натомість спокійно відкривали ринок для російської продукції, який, очевидно, має більший бюджет.
Якщо був вибір між книгою за 250 та 200 гривень, очевидно, що читачі купуватимуть ту, що дешевша. Бо 50 гривень — це 50 гривень, — пояснює Ерінчак.
Переглянути цей допис в Instagram Допис, поширений Книгарня Сенс (@sens_kyiv)
Допис, поширений Книгарня Сенс (@sens_kyiv)
Тепер же полиці магазинів забиті книжками вітчизняних авторів та перекладних українських книг. Олексій Ерінчак каже, що коли йому кажуть про відсутність цікавого серед нашого асортименту, він радить прочитати хоча б те, що вже є.
Мені хотілося, щоб українські книжка і культура вилізли з підвалів, закутків і райончиків, стали в помітному місці. А більш помітного місця ніж це, де ми з вами знаходимося — в Києві й Україні, мабуть, не існує.
— Тут, на Хрещатику, Путін хотів провести парад своєї техніки… а ми відкриваємо український простір для української книжки й закликаємо інших доєднатися та розвивати в собі цю ідентичність, — розповідає засновник Сенсу.
На дверях книгарні є чітке нагадування про обовʼязкове правило — можна приходити з котами, собаками, ховрахами, вигаданими чи справжніми друзями — можна будь-що, лише б не російською.
Фото: Оксана Михайлова
— Є багато людей, які в просторі продовжують говорити російською. Їм інколи роблять зауваження, але ми не будемо виловлювати людей чи виганяти їх. Наша ідея — робити простір українськомовним.
Наразі Сенс має чітку мету — вивести українську книгу на світовий ринок, робити наш бренд впізнаваним.
Протягом років українська культура у всіх своїх проявах зазнавала притисків. Різниця в оплаті праці, штучно занижений інтерес до вітчизняного, стереотипізація та висміювання народних мотивів — все це робило антирекламу для митців України.
Та й тут війна внесла свої корективи: мистецтво роблять навіть з уламків залізяччя, яким і його, і всіх українців намагаються вбити. Водночас десь із закапелків ще лунають тези: не на часі.
Художник Павло Маков каже, що можновладці не бачать сенсу у просуванні нашого сучасного мистецтва, бо ж вони й самі не мають його у своєму середовищі.
— Війна ж закінчиться. До чого тоді буде в нас інтерес? Я хочу сказати досить проблематичну річ: якщо завтра війна кінчиться, ми виграємо, а Росія програє і там почнуться якісь демократичні зміни — до кого буде прикута вся увага? До Росії.
Тому під час війни ми маємо напрацювати певні речі, — а це перш за все культура, яка буде викликати зацікавленість, — каже митець.
Роботи Павла Макова
Художниця Влада Ралко також відзначає, що нині Україна воює з прагматичним і цинічним ворогом, тож, на її думку, нам теж треба бути прагматичними й цинічними, коли йдеться про просування культури.
А налаштованість на просування власної культури залежить й від тих людей, хто при владі: від їхнього культурного інтелекту та розуміння важливості цього процесу.
Ми воюємо за наш спосіб життя, що означає практично за нашу культуру. Точно не за територію, — висновує митець Маков.
Українська пісня — ще одне мистецьке відгалуження, яке відчуло розквіт після повного переосмислення українцями власної ідентичності. Однак до того моменту на великих музичних каналах, з радіоприймачів лунала геть не соловʼїна пісня.
Перевагу завжди надавали російськомовній музиці, яка була “загальнозрозумілою” для всіх країн колишнього Радянського Союзу. Під тиском, на російську переходили й українські виконавці.
Ті, хто цього не робив, вважалися нішевими. Однак навіть ця позиція давалася важко: під тиском та з переслідуваннями КДБ ще за часів Союзу, малими гонорарами та відсутністю у гарячій ротації на радіо після незалежності.
Фото: Сергій Марченко
Українська співачка та авторка пісень Марія Бурмака — родом із Харкова. Зізнається: бути українською співачкою їй було складно завжди, з різних причин.
— Я вважаю, що фестиваль Червона Рута був предтечею української незалежності. Студентів, що підійняли синьо-жовті стяги та кричали Слава Україні, побили.
Проте завжди було це запитання: Ви з Харкова, і співаєте українською? Так, бо я була українською співачкою. Нині Харків бʼється і показує, що воно — українське місто, — каже співачка.
Всі ці артисти російські, які мали картбланш і їх крутили на українських телеканалах, радіостанціях, — вони були передвісниками “руского міра”.
Як ділиться спогадами співачка, російським артистам завжди давали кращі гримерки, платили більші гонорари.
— А я йшла своїм шляхом і… виявилася права! Я дуже рада бачити, що відбувається сьогодні з українською музикою й мистецтвом.
Instagram/mariaburmaka
Але на державному рівні, мені здається, робилося замало. Особливо для східної та центральної України, у Криму. А, проте, українці на прикордонні не пропустили ворога — руками зупиняли танки, — додає Марія Бурмака.
Нині вона продовжує творити українські пісні. Одну з останніх спонтанно написала під ранок під впливом переживань про рідну землю.
Звісно, під час травматичних подій людина постає перед вибором: зламатися, або зростати. Україна обрала другий варіант, навчена історичними уроками минулого.
Нас не знищила Московія, не вдалося приборкати вольову натуру й Радянському Союзу. Тепер наші військові виборюють майбутнє народу України на фронті проти Росії.
Мистецтвознавиця Ольга Балашова наголошує, що через колоніальну залежність Україна не мала права на свою культуру та історію. Людей, які були здатні творити культуру, знищували кількома хвилями геноциду.
— Всі ці 30 років ми не усвідомлювали значення культури, вона сприймалася як дозвілля: щось необов’язкове, наче вишенька на торті, щось таке, чим цікавляться лише у вільний час.
Я думаю, що велику роль зіграв 2014 рік, коли ми почали системно думати, займатись, говорити про культуру.
Це ставлення до нас, як до країни третього світу — це прямий наслідок того, що ми не показували, як працює наша культура і які тут створюються явища, — висновує мистецтвознавиця.
Тепер вистави українських театрів збирають аншлаги, а музика почала відходити від фольклорних та народних — здебільшого знецінених росіянами, — мотивів. Ми шукаємо рідне у нових стилях та звучаннях, не боїмося відвертого й експериментального.
Українці, на 33 році незалежності, знову перевідкривають культуру рідної землі. То чи не є це запорукою міцної ідентичності?
Раніше ми розповідали тобі, які книги з історії України варто прочитати кожному та кожній — нетривіальний список шукай за посиланням.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.