Війна розставила все на свої місця: воїн на псевдо Ствол про найскладніші моменти боїв проти окупантів

Він звільняв Київщину, Сумщину, Харківщину і боровся за міста Донеччини. Спецпризначенець поліції на псевдо Ствол — один з тих воїнів, кого зустрічають першими жителі деокупованих територій.

Зараз він у шпиталі з пораненням, яке отримав у бою. Тільки зараз може розповісти, як в боях за Бахмут чимало ворожого війська вдалося здолати. Та частина окупантів змогла відійти та згодом знову вдарити по українських оборонцях.

Нас почала крити артилерія. Почали бити Гради, летіти міни й виходить, що мене уламком зачепило.

Вже звідти Ствола шпиталізували. Зараз його життю нічого не загрожує. Та лікарі кажуть, що до повного одужання ще півроку, оскільки стан хворого був дуже тяжкий. Попри це чоловік після лікування зможе повернутися у свій підрозділ і виконувати свої посадові обов’язки.

У це важко повірити, але й про початок повномасштабної війни Ствол теж не хотів думати. Чоловік ділиться, що не вірив до останнього, але, на щастя, саме 23 лютого все ж таки поїхав та заправив машину.

На цьому паливі йому вдалося одразу ж вивезти дружину та чотирирічного сина у безпечне місце. А тоді він вирішив робити те, що вміє найкраще. У минулому, чоловік служив поліцейським. Свого часу звільнився, але війна розставила усе на свої місця.

Я відновився у поліції. Був створений спецзагін Сафарі. І мене було призначено командиром п’ятої роти.

Відтоді чоловік перебував в підрозділі спецназу поліції, який воює зараз і раніше брав участь у штурмових діях. Ствол ділиться спогадами, як заходили першими в Ірпінь, Бучу.

Читати на тему

Я пишаюся, що є частинкою великої української нації: історія сержанта Дениса про втечу окупантів з Київщини

Шквальний вогонь тривав майже два з половиною місяці. Денис пригадує, що одного разу село, де був він з побратимами, обстрілювали одночасно 57 ворожих танків.

А ще захисник пригадує момент, коли після деокупації, привіз свого сина додому, в Ірпінь.

Моя дитина просто їхала і плакала. І я зрозумів, що я не можу це все покинути.

Після звільнення Київщини була Сумська, Запорізька та Харківська області. Він звільняв Куп’янськ та Вовчанськ. Далі пішли у контрнаступ на Донеччині.

Тож з таким досвідом Ствол впевнений  — він бачив за цю війну вже все, окрім хіба що підводного човна. Та шкодує чоловік зовсім про інше.

Про одне жалкую взагалі — що не пішов на війну у 2014 році. Думаю, що тоді це могло б закінчитися набагато швидше.

А тепер кожен метр визволення нашої землі дається дуже тяжко. Та спецпризначенець переконаний, що українські воїни повернуть усе, що ворог у нас нахабно вкрав.

Крім того, Ствол обіцяє, що одужає — і знову в бій, допоки не звільнить Луганськ. У нього там теща. Він їй сказав, що на першому ж українському танку в’їде звільняти місто. А поки мріє про заповітний День Перемоги та повоєнні часи.

Насамперед поїду до рідних, до сім’ї. В мене є кохана дружина. В мене є син Артем. Це найрідніше, це те, за що я і борюся  — за їхню свободу і за їхнє право вибору.

Покинути все, аби подарувати своїй сім’ї шанс на щасливе майбутнє — таке рішення ухвалили чимало українських захисників. Так само вирішив й Олександр Бабой. Читай історію справжнього генерала кулінарних шедеврів на псевдо Малой.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!