Коли батьки дізнаються про те, що їхня дитина тяжко хвора, найчастіше воліють втекти, сховатися від реальності. Здається, що це найстрашніше, що могло трапитися.
І нерідко такі трагічні ситуації впливають на стосунки всередині родини — мати й батько обирають горювати наодинці, приховувати власні емоції та втікати від реальності, в якій у їхньої дитини виявили важке захворювання.
Про психологію стосунків усередині такої родини й рекомендації, як їх правильно вибудувати, Вікнам ексклюзивно розповіли координаторка напряму психологічної допомоги благодійного фонду Запорука, онкопсихологиня Алла Антонова та психологиня БФ Запорука Лілія Сіроха.
Людина часто прагне сховатися, замкнутися в собі, щоб не проявляти слабкість, адже в нашому суспільстві таку поведінку засуджують. Відповідні упередження часто побутують і у стосунках всередині родини.
Чоловіки вважають, що “сльозами горю не допоможеш”, тож намагаються вдавати, ніби все добре. Але це неможливо в ситуації, коли найдорожче маля виявилося важко хворим.
Одна з мам зізналася:
Мені постійно хотілося плакати й плакати, а я не плакала, все приховувала. Чоловік сказав, я стала кам’яною.
На цьому етапі варто збагнути, що емоції — це природньо. Можливість сміятися чи плакати закладена в людях природою, щоб полегшити переживання чи горювання. Тож найважливіша порада така:
Щоб полегшало, перше, що треба собі дозволити, — відгорювати стільки, скільки потрібно.
Дозвольте собі виражати будь-які емоції без жодних умовностей. Комусь для цього потрібно виговоритися, комусь — поплакати, а комусь побити подушку.
Ще один важливий аспект — пам’ятайте про те, що діти дуже чутливі. Якщо вони помічають, що мама сумує, вони сумуватимуть також. Діти здатні зчитувати найдрібніші зміни в настрої батьків.
Тож у скрутні часи життєво необхідно зосередитися на тому, що відчуває ваша дитина, ви самі і ваша родина. Тільки це має значення.
І якщо у мами з’явилося бажання придбати нову сукню, а вона думає: “Чи не погано це — тішити себе, коли в мене хвора дитина?”, то нехай така мама купує сукню, радіє їй. І дитина, коли побачить, що ця покупка принесла вам позитивні емоції, також посміхнеться.
Небагато батьків, чиї діти онкохворі, знають, крізь що їм насправді доведеться пройти. Іноді їм здається, що вони готові йти крізь будь-які труднощі, щойно оговталися від шокового стану.
Але варто пам’ятати, що надто оптимістичний настрій — це теж ширма, намагання не бачити справжній стан речей. І в ситуації, коли часу обмаль, це може бути небезпечним.
Гіперактивність — поганий помічник у тривалому і складному лікуванні.
Усе тому, що сили не вічні, а розчарування, яке настає за надто оптимістичним настроєм батьків, може знесилити всю родину.
У такі моменти важливо не шукати винних, намагатися не заперечувати ситуацію. Сили, які ви можете витратити на ці образи й звинувачення, краще спрямувати на вивчення хвороби й методів її лікування, пошуки лікаря чи клініки тощо.
Найліпше — всією родиною визнати, що це сталося, і в цьому ніхто не винен. Треба бути чесними перед ситуацією, одне одним і самим собою. Тоді вам не потрібно буде грати роль суперупевнених і сильних батьків.
Не соромтеся власних емоцій та вразливості. Будьте відвертими та щирими з партнером. Говоріть прямо про те, що турбує вас просто зараз.
Така правда відновлює і зміцнює стосунки в родині та надає сил пережити важкі часи.
І ще одна порада — щоб розрахувати свої сили, потрібно розробити план дій, і дуже важливо прийняти все як є, не прибільшуючи й не применшуючи проблеми.
Психологи і психотерапевти часто кажуть про необхідність перезавантажитися, важливість проводити час наодинці з собою. Та в ситуації, коли ваша дитина тяжко хворіє, — це погана порада.
Бо самотність — не вихід, а лише серйозна перешкода до одужання дитини.
Для успішного лікування, на яке піде багато часу й сил, необхідно бути разом — всією родиною — і долати труднощі не наодинці.
Якщо ж мати усамітнюється і повністю розчиняється у хворій дитині, вона запускає ланцюжок таких самих “усамітнень” близьких їй людей.
Такого випробування не витримають навіть найміцніші стосунки у родині. Тож часто трапляється, що хвороба дитини руйнує родину. А все тому, що всі журяться наодинці й шукають місце для усамітнення деінде.
Ще одна омана — вважати, що якщо ви не говорите про хворобу, то вона зникне, розчиниться, ніби мильна бульбашка. А якщо говорити — то це ніби визнати, що все погано. Так і є, але це не означає, що надії нема.
Зазирніть до статистики. Надія є!
Тож не варто табуювати тему хвороби дитини, приховувати її, бо визнання проблеми — перший шлях до її вирішення. І якщо родина зробить це, то шансів на одужання в дитини, яка потребує міцної підтримки (а не замовчування), буде більше.
У скрутній ситуації часто здається, ніби ти лишився сам на сам із горем. Та це не так, навіть якщо через сум, тривогу та заперечення ви поки не бачите підтримки.
Зверніться до сімейного психолога — він здатен надати першу допомогу при хворобі дитини, а ще — вислухати й допомогти вам побачити когось поряд, хто готовий підставити плече.
Завжди є той, хто готовий вислухати. Щоб це зрозуміти, треба дозволити собі висловлювати почуття й самому зробити перший крок.
Якщо ви проговорили свої болі іншій людині, це допоможе вийти з заціпеніння й побачити ситуацію під іншим кутом.
Пам’ятаймо, що в кожної родини свій шлях: у когось легший, у когось важчий. Та часто від вашого стану, стосунків і взаємодопомоги в родині, сприйняття ситуації залежить найдорожче — життя вашої дитини.
А якщо ви почуваєтеся пригніченими, радимо почитати про “швидку психологічну допомогу” — як позбутися апатії.