“Дуже сильно дратує жалість!” Інтерв’ю з кавалером золотого хреста про справжню війну, поранення і зміни у ставленні суспільства

Ця історія про одного із сотень тисяч воїнів, які захищають нашу країну від російських окупантів. Кавалер золотого хреста, 22-річний Богдан Шаніков — звичайний хлопець із Павлограда Дніпропетровської області. Став до лав ЗСУ ще у березні минулого року. Одразу потрапив у Дніпровську територіальну оборону. З серпня воїн служив на Вугледарському напрямку. На рахунку бійця та його побратимів — десятки відбитих штурмів, адже на цій ділянці від початку повномасштабної війни йдуть запеклі бої.

Торік у жовтні він дістав важке поранення — уламок снаряда пошкодив хребет. Богдана частково паралізувало. Далі на нього чекав складний процес реабілітації, операції та боротьба з депресією.

Як вдалося не зламатися морально, хто зміг допомогти повірити в себе і чому цивільним категорично не варто проявляти жалість до поранених — в ексклюзивному інтерв’ю. 

Богдане, розкажи про своє життя до 24 лютого 2022 року. Якими тобі були перші дні повномасштабної війни?

— У мене було життя пересічного українця. Садок — школа — ПТУ. Пішов працювати на завод. Працював там півтора року. Планував піти в армію. Але “сусіди” трохи випередили це бажання і довелося йти трохи раніше. Тому що ситуація була вкрай важка. Пішов я 14 березня. Хотів раніше, але були великі черги до військкоматів. До тероборони Павлограда я теж не потрапив. Там надто багато було охочих. 14 березня був евакуаційний потяг — я відправив родичів за кордон. І з вокзалу пішов у військкомат.

Розкажи — як проходила твоя підготовка перед тим, як вирушити на нуль?

— Ми навчалися самі, до нас інструктори приїжджали. Пояснювали тактику, медицину, проводили злагодження. Пацани їздили до Львова, навчалися західної техніки. З навчанням було все гаразд. Якийсь час ми вчилися, стояли на блокпостах. А у серпні вже поїхали до зони бойових дій. Ми поїхали на Вугледарський напрямок і там, власне, затрималися.

 Якими були перші твої дні на фронті? За що ти відповідав?

— Я помічник гранатометника. Щоправда, коли приїжджаєш на позиції — все змішується. Якщо зараз ти потрібний як гранатометник — ти гранатометник. Потрібен кулеметник — ти кулеметник. Потрібно витягувати поранених — витягуєш. Треба надати допомогу — робиш. Усі займалися по максимуму, робили, що могли. Спочатку були проблеми з постачанням, зі зв’язком.

Проблеми із машинами були. Усе тягали руками — було дуже тяжко. Доводилось воду, їжу, патрони носити на собі за 7-8 кілометрів.

Плюс до всього — ворог вирішив нас взяти нахрапом. Були дуже важкі бої. Було багато втрат, було багато поранених. Були спроби відбити у нас позиції, але ми героїчно вистояли. Тому що ми заради цього прийшли. У нас жодного дезертира, жодного полоненого стоїмо до кінця.

Читати на тему

Руками краще не торкатися. Військовий батальйону Да Вінчі розповів, з ким доводиться воювати

Доводиться воювати з хворими та кримінальними верствами населення. Читай про якість та підготовку війська РФ.

Коли тебе запитують про найскладніший день або момент на передовій — про що ти згадуєш?

— Найскладніший момент… це, напевно, 4 доба. Вона дуже врізалася у пам’ять. У нас потихеньку почало налагоджуватись взаємодія між позиціями. Я весь день тягав патрони та воду, щоб бути готовим. Ну, хто зна…? І десь у другій половині дня, ближче до вечора, почалися обстріли. І годині о 8-й вечора у нас зник зв’язок з однією з позицій. Перекличка йде час від часу, а ця позиція мовчить. Усі напружилися, зібралася група, щоб це все сходити, перевірити. І в цей момент ми чуємо звук гучномовця — “іменем ДНР — здавайтеся. Ми вас не чіпатимемо”.

Буквально через хвилин 5 як затих гучномовець — почалася стрілянина. Відразу почали по нас стріляти з усього, що було. І міномети, і танки, і ЗПГ, і АГС  — все почало летіти.

За півгодини вже було дев’ять поранених, двоє тяжких. Позицію ми не втратили. Пацани героїчно відбилися. Це був 3-й взвод 3-ї роти. Їх відбили. І постало питання з пораненими.

Позиція на зв’язок вийшла — хлопці були, звісно, трохи шоковані, бо це був перший такий контакт. Ми викликаємо евакуаційну машину. Я бігаю, кидаюся.

Сильно за пацанів переживав — руки тремтіли, страх, паніка. Я біжу до радиста: “Що там, де?”. “Машина приїхала” — я вибігаю з окопу — дивлюся — нікого немає. Повертаюся до нього: “А де машина?” Каже — вона на початку посадки — півтора кілометра. Через обстріл вона не може під’їхати ближче. Тому що це плюс ще втрата машини, втрата людей. Я не придумав нічого кращого, як побігти до них — умовити, попросити, погрожувати. Дорогою на зустріч мені біг медик. Я його в пориві паніки мало не застрелив. Слава богу, що не застрелив, бо саме цей медик і мене вивозив після поранення. Це був жах, у голові каша. Я питаю: “Де машина?” Машина застрягла. Ми до неї побігли та виштовхали.

Сказали, коли обстріл трохи вщухне — приїдемо. Я взяв із собою цього медика, привів на позиції — він надав допомогу легкопораненим, тяжко пораненим стабілізував. За півгодини машина приїхала і їх вивезла. І до нас надіслали групу посилення. Тільки вона зайшла — одразу двоє поранених… Знову дуже тяжко. Я їх весь час збирав окопом, зводив у бліндаж. Надавав допомогу, якщо міг. Або бігав, шукав медиків. Медики на розрив були — лише два були тоді на окоп. Хоча медицину ми всі вчили, але з пораненнями важко працювати. Я вважав за краще, щоб допомогу надавали кваліфіковані люди.

Ця ніч була дуже важка. Важка вона ще була і тим, що в момент, коли репетував цей гучномовець, я, Шах, Крава і Слава зайшли в кущі і в тепловізор почали переглядати посадки, щоб дізнатися, що з тією позицією, яка не відповідає. У цей момент був приліт. Вийшло так, що з кущів було незручно дивитися. Крава став на повний зріст. А я стояв за 2 метри на коліні, прикривав, у разі чого. І цей приліт Краві прилітає убік, йому розвернуло в районі спини. Слава богу, його вивезли, заштопали. Вже в строю не дає сепарам відпочити. Тому що він дуже досвідчений дронник.

Вразило те, — я вже потім у голові прокрутив — що коли дивитися траєкторією, він мене своїм боком врятував. Тому що моя голова була на рівні його спини. Якби не його спина — прилетіло б мені в голову. І мене зараз не було б. То був, мабуть, найважчий день за весь час.

За весь час служби ти перебував лише на Вугледарському напрямку? Чи були переміщення підрозділу?

— Нас не переміщали. Ми стояли у глухій обороні. У противника ротація була постійно. Там і буряти заїжджали. Заїжджала і так звана міліція ДНР, і з Алтаю були. Це ми з розвідданих зрозуміли, та й за зовнішністю. У них ротація була регулярною, вони приходили з новими силами, з технікою. Проблема була в тому, що через погане злагодження було складно з ними боротися. Але потім нам на посилення дали батальйон з іншої бригади, досвідченіший.

Плюс з’явилася артилерія, ми почали її коригувати. Нині супротивник боїться навіть висунути ніс. Якщо раніше обстріли були по 5, 8 годин без перерви, танки виїжджали, вистрілювали весь бк, перезаряджалися і ще раз вистрілювали, то зараз вони 1-2 постріли зроблять і тікають. Тому що ми їх накриваємо. Скільки ми вже збили танків, я збився з рахунку. Міномети їхні теж затихли, бо бояться. У нас з’явилися дрони, дрони-камікадзе, тому вони зараз бояться висуватись.

Ти згадував, що на початку служби підрозділи мали проблеми із забезпеченням. Згодом щось змінилося?

 — У мене так життя склалося, що я хлопчик дуже товариський. Поки ми заїхали на позиції, я встиг перезнайомитися з усім батальйоном. Дуже гарні стосунки були з усіма. І мені вдавалося вирішувати питання з постачанням. Плюс у нас тоді був не дуже хороший командир роти, якого згодом зняли. Що добре. Через його неякісне керівництво були втрати. Вони й так були. Але саме через його накази їх було більше. До того ж він не займався постачанням.

Тому цим довелося мені займатися. Мене ніхто не просив, просто я подумав — якщо маю можливість, то чому ні. Я збігав у штаб, кажу — треба те й те. Кажуть — немає машини, пішов у сусіднього батальйону просити машину. Завантажив, привіз — пацани ситі, пацани з водою, з патронами, з гранатами — все добре. Може, звісно, це звучатиме трохи заголосно, але я навів порядок у роті.

Хоча насправді я особливо нічого не зробив — це більше заслуга начальства: насамперед — головного сержанта батальйону, комбата.

Вибач за неприємне запитання, але згадай день поранення. Як це відбулося? Які були причини?

— Якогось моменту, коли у противника була ротація, він був у розхитаному стані, ми вирішили скористатися цим і зібрали групу — з головним сержантом, комбатом, з ротою вогневої підтримки — і  висунулися штурмувати позицію. Окопались і почали її тримати. Оскільки вона найдальша і одна з найнебезпечніших — я вирішив, що я там потрібніший. Домовився з начальством — перейшов туди. Там було важче. Тому що не було бліндажів, лише нори. Сховатися від обстрілів проблематично. Але в нас виходило.

Копали буквально цілодобово. Бо чим глибше закопаєшся — тим більше проживеш. Десь за тиждень до поранення — після чергової ротації у противника — заїхав хтось дуже злий і дуже точково відпрацював по позиціях. Позиції перетворилися на вибоїни. Там було просто побоїще. Згоріла купа спорядження, багато техніки втратили. Мені через це було трохи сумно, бо знову копати.

У день мого поранення ми якраз змінили пацанів. Ніч була надто важка, але вони вистояли. Це найстійкіші. Весь батальйон стійкий. Але із цими людьми ми відбили не один штурм.

Це Беркут, Дос, Палич, Василь, Гарік — я їм усім вдячний, що вони були поряд. Вони мене навчали прямо на позиціях, тому що досвіду вони більше.

Годині о 10 ранку почався масований обстріл. Десь хвилин на 20 він затих. Ми готувались до ночі. Треба було спальники хоча б обкопати, щоби це все якось пережити. Тільки Гарик узяв лопату — прилітає міномет. У нас окоп був у формі змійки, і ось цю змійку розділяє навпіл. Завалило дерева, засипало землею. І окоп поділило на 2 частини.

Мене трохи приголомшило. Я сиджу, повідомив по рації азимут, напрямок — координати, звідки б’ють. І почав перекличку робити. З мого боку окопу всі відгукнулися. Кричу в інший бік — тиша. Виліз з окопу, обійшов по верху, зістрибую, кричу. Тиша. Дивлюсь на всі боки — земля ворушиться. Все одразу зрозумів — упав навколішки, лопати не було — почав рити руками. Гаріка засипало. Дякувати Богу, я встиг його відкопати. Відбувся переляком і парою саден. Ну, плюс контузія ще — але він живий, воює, все гаразд. Радий за нього. Ми його евакуювали.

Я повернувся на пост, стою на рації. Думаю, це добре, що Гаріка врятували. Але якщо буде така ж історія в моїй частині окопу, яка ближче до противника, то пораненого буде витягти важко. А нести по верху небезпечно. І вирішив завал розібрати. Почав розбирати. Плюс пацани з тієї частини окопу теж відійшли від прильоту — почали допомагати. Разом розібрали. Буквально за 2 години ми з Ханом прибрали велике дерево. Я викидаю останню гілку, і на те саме місце прилітає снаряд.

А ще кажуть, що снаряд в одну вирву 2 рази не влучає… Влучає, ще й як! Час зупинився.

Вогняна хвиля. Я розумію, що це менше секунди. Я стою і відчуваю, що не можу стояти — втомився. Упав, лежу, як у тумані. Не розумію, що відбувається. У вухах дзвенить. Не знаю, скільки лежав. Вуха відклало. Дивлюся — так, наче живий. Почала боліти рука — м’яса трохи вирвало. Кров іде — значить живий. А я ніг не відчуваю… Помацав — крові нема. Намагаюся підвестися — не можу… І тут мене накрила паніка. Паніка додавалася тим, що я кликав на допомогу, але ніхто не відгукувався. Я думав, що прилетіло і всіх пацанів накрило. А їх просто контузило, і вони не в змозі були підійти. Слава Богу, всі цілі, живі. Підбігли до мене. А я чую — позаду мене якісь дивні звуки, тяжке дихання. Загалом, Хану, який мені допомагав відкинути колода, прилетіла в шию. Він не дочекався евакуації. Сплив кров’ю. Потім мене витягли. Довга дорога до Мечникова.

— Уламок влучив у спину?

— Прямо в спину, у другий грудний хребець.

 Що тобі тоді казали лікарі? Чи робили якісь прогнози? І як ти потрапив на лікування до столиці?

  — Прогнозів не давали. Сказали, що все буде гаразд. Такий собі прогноз. Перевезли до Львова. У Львівському шпиталі картина з’ясувалась — я зрозумів, що зі мною. Але цього було замало — треба було зробити конкретне обстеження, КТ. Якби це зробили тоді, було б усе набагато краще, можна було б заощадити багато дорогоцінного часу. Сюди (до Києва) я потрапив завдяки батальйону. Наша медслужба домовилася мене сюди покласти, незважаючи на те, що я списаний. Я вже цивільна особа. Мене поклали, обстеження провели, картина стала максимально зрозумілою. У Мечникова мені витягли не всі уламки, через що спинний мозок не може відновитися.

Я дивився на інших пацанів з такими ж травмами — там ще залежить, звісно, від того, наскільки глибоко увійшов уламок. Але суть у тому, що в когось через місяць відбуваються зміни, а в когось через півроку. У мене — рік без змін. Це все через уламки. Незабаром мене перевезуть до інституту нейрохірургії, зроблять операцію. Найрайдужніші прогнози, що у кращому разі я встану через 2-5 років. У мене ураження досить глибоке, тому лікарі кажуть, що шансів на те, що я стану — 10 відсотків. Але шанс завжди є. Тримаємось за ці 10 відсотків.

Читати на тему

Покинули спокійне життя, аби захистити дім. Історії людей, які приїхали з-за кордону і стали військовими

Читай історії людей, які повернулися з-за кордону, аби захистити свою державу.

Розкажи про моральну реабілітацію — що було найскладніше? Хто допоміг не опустити руки та боротися?

— Морально, мабуть, найважчими були перші півроку. Я ні з ким не хотів спілкуватися, нікого не хотів бачити, були конфлікти з рідними. Я зривався на всіх. Таке відчуття, що тебе всі покинули, забули. Допомогли мені батьки, які весь час були поряд. Попри те, що ми конфліктували через мій нестабільний стан, вони все одно були поряд. Підтримували, витягували. Плюс дуже допоміг батальйон. Це бригадир, це Вітер, це вся 3 рота, вся РВП, усі пацани з якими я був. Навіть ті нові, які приходили, мене в очі не бачили — просто чули про мене. Усі допомагали. Я довго ні з ким не йшов на контакт.

Дуже вдячний бригадиру — він увесь час дзвонив, писав, навіть якщо я не відповідав, термосив мене, намагався привести до тями.

Потім я повернувся додому. Кілька місяців побув удома. До мене почали приїжджати гості. Якщо хтось їде у відпустку чи з відпустки, до мене заскакували на 20 хвилин, півгодини — це відіграло велику роль. Я зрозумів, що комусь потрібний, що мене не забули. Поступово почав виходити із депресії. Напевно, завдяки підтримці рідних, батальйону я психологічно виліз з усього цього. Дуже велика порада всім, хто дістав поранення — якщо у вас якісь проблеми, не треба закриватися в собі, продовжуйте спілкуватися.

Часто чув від пацанів: “вони там воюють, а я тут лежу, я їм не цікавий”. Не треба так думати, хоч раз на тиждень пиши 2 рядки: “у мене все добре”. Це допоможе. Спілкування, спілкування та ще раз спілкування. Насамперед з тими, хто тобі дуже близький. І лише на базі цього можна буде потім говорити про соціалізацію із цивільними. З цивільними спочатку було важко контактувати. Але завдяки спілкуванню — мене подруга водила в цивільне суспільство, гуляла зі мною, підбадьорювала, допомагала психологів шукати — все налагодилося. За це їй дякую.

Може, в тебе є поради для цивільних — чого не варто робити і як не варто поводитися з пораненими воїнами?

 — Дуже сильно дратує жалість. Річ у тому, що у військових, особливо у тих, хто був у якихось серйозних військах — розвідка, ДШВ, СЗГ, та й, у принципі, будь-який військовий чоловік — дуже велика проблема — показати себе слабким. Коли щодо них проявляють жалість — це їх принижує. Вони більше замикаються у собі та починають ненавидіти всіх. У жодному разі не можна виявляти жалість. Краще просто підійти, подякувати, запитати — може щось потрібно. Швидше за все, вони скажуть, що нічого не потрібно. Елементарні речі: бачиш військового — почастуй каву, купи шоколадку. Такі дрібниці — увага, але не жалість, в жодному разі.

І не треба запитувати про війну. Нічого не питайте. Захоче — побачить у вас надійну людину — розкаже. Не треба сипати питаннями “де ти був?” Особливо питання — “а ти вбивав?” Дурне питання, абсолютно неетичне.

Щодо грошей теж питати не треба. Знаходяться індивіди… Це вводить у ступор. Я намагався пояснити людям, що я не на заробітки поїхав, я воюю за волю та сім’ю. Якби мені не платили, я б не засмутився. Але чомусь людей більше грошове питання хвилює, ніж те, завдяки якій ціні вони прокидаються вранці та спокійно п’ють каву. А щодо грошей… Що таке гроші на передовій? По суті, зарплата 100 тисяч — це показник, що ти прожив 30 днів. Не більше ніж. Ти сидиш в окопі — гроші нікуди витратити. Сидиш, дивишся на телефон — на картці циферки змінилися. Цінність грошей там падає до нуля. Так, ти допомагаєш родичам, на щось скидаєшся — на машини, деталі. Але сам сенс грошей губиться, вони там тобі не потрібні.

Був такий момент — ніколи не забуду. Не секрет — військові палять. Було дуже туго з цигарками. Їх не було. Перший час — особливо. Волонтери не могли доїхати. Доводилося курити трофейні, але швидко закінчувалися. Сама суть — ходив я якось по позиціях. Почався обстріл, я зайшов у бліндаж. Сів і запалив. Поруч зі мною сидів Пух, уже покійний, царство небесне. І попросив цигарку. Каже: два дні не курив. Кажу — тю, господи. А він мало не на колінах просив. Дав йому 2 пачки, а він розплакався. Мене це так зачепило. Чоловік розплакався через пачку цигарок. А люди влаштовують істерики через те, що грошей на айфон не вистачає. Для мене це дуже дивно.

Засмучує ще той момент, що зараз плавно, але йде дискредитація військових. Я не знаю, навіщо це. Мало того, що люди розслабились. Люди забувають, що таке війна. По-друге, ставлення до військових почало змінюватися. Читаєш новини, а там військовий розбив скло у кафе. Сталося ДТП із військовим — акцентують увагу на військових. Люди втрачають довіру. У мене тоді питання — а чому тоді, якщо акцент на професіях — пишіть, що стоматолог убив людину, бариста пограбував банк. Такого ж не пишуть. Пишуть — просто людина. А тут — військовий. Люди можуть навіть не читати ці новини, просто гортають і це відкладається у пам’яті. А потім складається певна думка.

Я вже чую такі розмови: ось війна закінчиться, прийдуть військові, у всіх ПТСР, гранати почнуть кидати під двері, вони неадекватні. Я говорю: хлопці, по-перше, ПТСР не у всіх. По-друге, цього не буде. Чому коли Київ був в оточенні, ви кричали “врятуйте нас!”. А тепер тим, хто вас рятував, ви плюєте душу.

Ось це засмучує. Ставлення суспільства стало іншим. Це дуже велика проблема, дуже не хочу, щоби все було як у 14 році…

Я тоді до школи ходив, новинами не цікавився. Але коли став старшим, почав спілкуватися з тими, хто був у АТО. І зараз я розумію їхній біль. А їх узагалі забули. Або такий момент: згадай 24 лютого 23 роки. Що ти чув в усіх новинах? Рік незламності! А я подумав — а до цього? А що було до цього? Вони взяли й все це перекреслили. Я розумію, що змінилися часи, з’явилися свої герої. Є Азовсталь, про яку мало хто згадує. Є Привид Києва. Є хлопці з Нацгвардії, які у Гостомелі стримали наступу росіян. А як же Донецький аеропорт? Дебальцеве? Іловайськ? Горлівка? Аеропорт тримався 242 дні — удвічі довше за Сталінграда. Це жахливо. Але сподіваємося на краще: що суспільство подорослішає, усвідомить, і все буде гаразд.

Можливо, є ще якісь речі чи поняття, які мають зовсім іншу ціну на передовий? Що тебе вразило найбільше?

— Ніколи не забуду цінність води. Був період, коли ми три дні були без води. Це було дуже важко. Якоїсь миті мені треба було сходити до штабу за акумуляторами для рацій. І саме привезли воду. Я взяв звичайний мішок, рюкзак — навантажив води та приніс на позиції. Чесно, пацани просто плакали. Це мене зачепило. До цього дня мені згадують: а ти пам’ятаєш, як ти нам воду приніс? Це просто вода, а люди пам’ятають.

Чи думав про варіанти роботи для себе? Може є ідеї, плани?

— Робота руками зараз малоймовірна, тому що в мене високе ураження — крім ніг я ще не відчуваю корпус. Увесь час спираюся на руки. Це, найімовірніше, має бути віддалена робота, з документами, з комп’ютером. Думаю, закінчити лікування — піду вчитися, курси пройду якісь. Це не проблема. Плюс мені з колишньої роботи зателефонували та сказали, що вони мене не забули. Сказали: “Щойно розберешся з усіма моментами — приїдь, поговоримо. Щось тобі надамо”. Для старту вже добре.

---

До слова, раніше про роботу з військовими на фронті та як їй самій вдається не падати духом, капеланка Марина Сердіченко розповіла в ексклюзивному інтерв’ю Вікнам.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.