Двічі піднялася на Еверест та зняла унікальні кадри з українським прапором! Альпіністка Антоніна Самойлова про найважчі сходження

Еверест — найвища гора на Землі. Підкорення цієї вершини є мрією та цілю, напевно, кожного альпініста. Дехто навіть не зупиняється після першого разу і підіймається на гору двічі, тричі та навіть п’ять разів.

Вікна поговорили з альпіністкою Антоніною Самойловою, яка стала першою українкою, що двічі піднялася на Еверест та встановила там наш прапор.

Дівчина вперше почала підійматися в гори за рік після смерті матері. У тої був рак легень, тож на своїй першій горі Кіліманджаро, коли Антоніна відчувала брак кисню, згадувала маму й розуміла, як їй було складно дихати.

Про підйом на гору, плани на безкисневе сходження та відмову від них, підкорення інших вершин та знімання фільму про Еверест у призмі України читай у нашому інтерв’ю.

Перше незаплановане сходження на Еверест

— Антоніно, ваше перше сходження на Еверест не можна назвати випадковим, але ви його і не планували. Можете розказати, як це сталося? Як ви взагалі приєдналися до групи? Скільки у ній було людей та з яких країн?

— Це було минулого року (у 2022 — ред.). Я дійсно не планувала сходження. Ще на початку 2022 року Еверест був для мене мрією. Як ви зазначили, кожен альпініст мріє піднятися на Еверест. Коли розпочалася повномасштабна війна, я була за кордоном. Не поверталася в Україну, полетіла до Непалу. Ніколи там не була і розуміла, що мені потрібно кудись полетіти з того місця, де я була. Вибрала Непал, думала, що сходжу на якийсь трек навколо гори Аннапурни або до базового табору Евересту.

Склалося так, що я познайомилася з шерпою, який є власником найбільшої непальської операторської компанії (шерпи — народ, що мешкає у Східному Непалі — ред.). Він мені сказав, що я можу піднятися на Еверест, що це реально.

Спершу я почала сміятися, адже для мене це була якась божевільна ідея, а він наголошував, що я зможу.

Він веде свій бізнес з братами. Я в них поцікавилася, як вони зрозуміли, що я зможу піднятися на Еверест. Ті відповіли, що я сильна думками. А основним стало те, що через початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну під час підйому на Еверест не було українців. Тобто, мені сказали, що росіяни заноситимуть свій прапор, а українського просто не буде. Друг дав мені два дні подумати, я це зробила та поговорила з батьком.

Тато сказав: “Краще спробувати і не вийде, ніж не спробувати взагалі!” Мабуть, ця фраза була вирішальною, досі її пам’ятаю.

Доєдналася до групи друга Таші. У зв’язку з війною вони надали мені спеціальні умови, повністю підтримували. Прапор, який можна побачити на моєму наметі, допомагали мені робити в Непалі.

Оскільки у нас велика група, вона ділиться на маленькі. У моїй було близько 15 осіб, переважна більшість була іспаномовними. Інколи почувалася, ніби перебуваю в Іспанії. Багато людей з Південної Америки підіймаються на вершини, вони “хворіють” горами. Люди були з різних країн: Уругваю, Еквадору, Іспанії, Мексики. 

Я познайомилася там з двома хорошими друзями, один з них — Раві з Малайзії. Під час сходження на Еверест у 2016 році він втратив пальці. І минулого року все одно знову туди підійнявся. Цього року він хотів зробити комбо: разом підкорити Лхоцзе та Еверест. Він повернувся, але ледве не помер там. Була дуже складна евакуація з висоти 8600 м.

Утім, він мені навіть після цього писав, що зустрінемося за кілька років у горах, коли його здоров’я покращиться.

Про росіян в альпінізмі

— Ви сказали, що під час першого сходження не було нікого з України, а росіяни мали нести свій прапор. А як взагалі тоді й зараз, вже майже за рік, ставляться до росіян в альпіністській спільноті? Чи можна їх зараз часто побачити під час експедицій?

— Цього року була неймовірна кількість росіян, мені так здалося. На треку до базового табору, до якого ми йдемо сім-вісім днів, бо це процес акліматизації, зустрічала дуже багато російської мови. Можливо, це були не росіяни, але за акцентом розуміла, що все-таки вони.

Минулого року українців зовсім не було, але росіян теж було мало. Тоді їм було проблематично кудись виїжджати. Я думаю, що Непал — одна з країн, яка приймає росіян, тому вони їдуть туди.

Цього року під час сходження люди мене запитували, чи дійсно у нас ще триває війна. Адже ми вийшли трішки з міжнародних новин. Минулого року мене ледве не кожен запитував про Україну та висловлював співчуття. А зараз люди вже звикли до цього, на жаль.

Я їм розповідала, яким був тяжким грудень 2022 року, що зараз відбувається в Україні. Бо люди, на жаль, призабули, бо перебувають не в цьому інформаційному полі.

Я підіймалася на гору з оператором, ми знімаємо фільм по Еверест у призмі України. Звичайно, це привертає увагу, люди запитували, що ми знімаємо. Тож ми починали розповідати, люди дійсно цікавилися і проймалися усім. 

Мотивація вдруге піднятися на Еверест

— А чому ви вирішили вдруге піднятися на Еверест? Якою була головна мотивація?

— Було дві мотивації. Перша — ми хотіли зняти фільм, все зробили для цього. Фільм про війну та Еверест, адже це символічно, в ньому розповімо і про минулий рік. Багато іноземних продюсерських компаній зацікавилися картиною.

Друга основна моя ідея підйому на Еверест полягала саме у безкисневому сходженні.

Готувалася до цього, але всередині експедиції сильно захворіла. Стало зрозуміло, що про безкисневе сходження не може навіть йти мова. Ти маєш викладатися на 150% своєї сили, коли підіймаєшся без кисню, а я була на 30-40% від своїх звичайних сил. 

Ще під час першої ротації зрозуміла, що цього не буде, але вирішила продовжувати йти з киснем. У ніч сходження я побачила кількох людей, які намагалися йти без кисню і зробила висновок, що ніколи цього не зроблю. Що це була погана ідея. 

Різниця кисневого та безкисневого сходження

— А в чому взагалі полягає різниця кисневого та без кисневого сходження?

— Більшість людей думають, що вдягнуть кисень, і це зможе розв’язати всі їхні проблеми на горі. Але це не так. Коли ти в “зоні смерті”, на висоті понад 8000 м, іноді темп сягає один крок за хвилину. Це дуже важко навіть з киснем. У кожній масці є регулятори, можна налаштувати більший або менший потік кисню. Навіть на великому потоці кисню це складно. Важко дихати, по відчуттях — ніби на тобі лежить бетонна плита, а ти ще маєш йти.

А відсутність кисню забирає усі сили. Ноги можуть ставати ватними, не можеш навіть зробити крок. Це також великий ризик для легень та мозку — може з’явитися набряк.

Це все навіть може бути з киснем. Люди мають розуміти, що це нелегко. Балон ти також несеш на собі, у рюкзаку, він може важити до 5 кг. 

— А де взагалі берети ці балони з киснем та чи поновлюєте їх?

— Це ціла система. Це в принципі є те, за що люди платять в експедиціях — робота шерпів. Шерпи — це народність, люди, які живуть в Гімалаях. Наприклад, як у нас гуцули. Шерпи були народжені в горах, тому більше пристосовані до відсутності кисню. Тож вони головні помічники та гіди, заносять ці кисневі балони в табори, також беруть з собою запасні балони для клієнта на сходження.

Балони міняються під час підйому. Цього разу на одному балоні я пройшла до вершини, але ж треба ще спуститися. Не можна на вершині зняти маску та йти без кисню, це ще гірше. Потрібно спуститися доволі низько, лише потім знімати маску. 

Без кисню підійматися у стократ важче. Навіть найсильніші альпіністи світу, які були на Евересті з киснем п’ять разів, намагалися йти без кисню, і в них не виходило. 

— Але ви розповідали, що все ж зняли кисневу маску на вершині на 15 хв. Як це було за відчуттями?

— Я не просто зняла її та десь поклала, це було б дуже складно. Маска була внизу під обличчям. Вона була підключеною, кисень надходив. Я її знімала, робила фото та відео, потім одягала. Почувалася добре. В ніч перед сходженням відчула якийсь неймовірний прилив сил. Ми навіть тоді спустилися з вершини у базовий табір.

Про знімання унікальних кадрів над Еверестом

— Усе було налаштовано на те, щоб ми зняли відео з прапором (сміється — ред.). Ми йдемо (я, оператор та шерпи), розуміємо, що ще темно, а ми можемо бути скоро на вершині. Оператор питав мене, якщо ми зайдемо вночі, що і як ми зніматимемо. Умови там, звісно, не такі, щоб почекати годину (сміється — ред.).

Тоді ще сильний вітер зі снігом почалися. Я була впевнена, що у таку жахливу погоду ми не зможемо зняти відео. Підіймаємося, був уже останній хребет, розуміємо — темно. Сандро (оператор — ред.) міняє балон, я дивлюся праворуч і бачу на небі смугу, як на світанку сонце встає. Кажу: “Сандро, поглянь праворуч”.

Ми в масках, але я бачу ці щасливі очі… Зараз згадую, і в мене мурахи по шкірі. Ми зрозуміли, що у нас може вийти.

За 15 хв до цього ще й буран скінчився, стих вітер, небо — чисте. Розуміли, що за 40 хв будемо на вершині на світанку першими. Вийшло ідеально. Фотографія вийшла неймовірною, я навіть хочу, щоб Сандро подав її на конкурс чи виставку як автор. 

Оператор дістав дрон, вітру не було, я зійшла на ділянку, на яку не змогла зійти минулого року, бо було багато людей, і ми зняли відео. Удача до нас повернулася обличчям, Бог благословив це зробити.

Це, до речі, перші такі кадри, зроблені на вершині Евересту. Минулого року хтось намагався зробити знімання дроном, але була погана якість. Це унікальні кадри, перші у світі з такої висоти — повне коло навколо Евересту. Оператору вдалося зробити повних два кола.

Посмотреть эту публикацию в Instagram

Публикация от Antonina Samoilova (@tonya.samoilova)

Антоніна хоче виставити цей прапор на аукціон, щоб зібрати кошти на ЗСУ. Крім цього, Сандро погодився те саме зробити з дроном. Саме для цього Антоніна повернулася в Україну, після цього вона поїде до США працювати над монтажем фільму про Еверест та Україну.

— Це дрон, який літав найвище над землею, знімав наш прапор, був над Еверестом — унікальний дрон. Я думала зробити типу “дрон за дрони”. Продати його і закупити на ті кошти дрони для нашої армії, — ділиться альпіністка.

Читати на тему

Коли ми піднялися на Говерлу — на очах з’явилися сльози, там був прапор татової бригади. Історія 16-річної Сандри

Батько Сандри загинув на війні, захищаючи Україну. А 16-річна дівчина нині робить усе, щоб гідно представляти свого батька.

Як довго альпіністи можуть пробути на вершині гори

— Що роблять альпіністи на верхівці гори та скільки вони там можуть пробути?

— Час, проведений на вершині, залежить від погоди. Інколи люди можуть провести там лише одну хвилину. Також більшість людей насправді не несуть прапори. Дехто може нести лого своєї компанії. Такі люди швидко дістають прапори, роблять фото і спускаються, якщо потрапили у погану погоду. Дехто просто навіть у хорошу погоду робить фото і спускається, не затримується. 

Минулого року ми пробули на вершині Евересту рівно годину завдяки погоді. Не було вітру, ти навіть не помічаєш, як минув час. Я була одна українка тоді, тож хотіла зробити хороше фото з прапором. 

Але все залежить від погоди. Якщо тебе вітер зносить з гори, ти довго там не затримуєшся. Дуже високий ризик обморожень. Найстрашніше, що трапляється — це смерть, а найчастіше бувають обмороження. Багато людей втрачають пальці на руках та ногах через холод та відсутність кисню. 

Секрети, як зігрітися в горах

— У горах завжди холодно. Чим вище, ти холодніше, особливо на Евересті. Але по фото не скаже, що ви відчуваєте якийсь дискомфорт Ви посміхаєтеся, стрибаєте, радієте. Чи є в альпіністів якісь секрети, як підтримувати тепло та зігріватися?

— До прикладу, вночі у спальник можна покласти пляшку з гарячою водою. Вона слугуватиме такою собі батареєю. Це дуже допомагає, чесно. Зараз також є багато хімічних обігрівачів, які можна класти у взуття чи в рукавички. Завдяки тертю відбувається хімічна реакція, через яку виробляється тепло. Але я, чесно кажучи, ними не дуже користуюся.

У мене взагалі з руками все добре, вони теплі, а от ноги сильно мерзнуть. Це смішно, але щоразу я йду, рухаю ними й думаю: “Скоро ж літо, якщо відморожу пальці, як босоніжки носити?” Йти вісім годин, і я постійно думаю про це. Так щоразу. Ніщо не допомагає, хоч і тришарове взуття, а ноги все одно мерзнуть. 

Хочу сказати, що не треба бути безтурботним, а все продумувати заздалегідь. Якщо ти у місті куртку не вдягнеш, все може обійтися, а там (у горах — ред.) це може вартувати життя. 

Антоніна згадує, як в грудні повернулася в Україну у період відключень світла.

— Я нічого собі не продумала. Приходжу, вдома немає світла. Я мешкаю на 15 поверсі: немає світла — немає води. Подумала: “Ліхтарик є, то й добре”. Наступного дня так само. Тоді мені зателефонував брат і запитав, як я. Розповіла йому, що не страждаю, а ніби як в експедиції.

Адже це було саме так, як в горах: вологими серветками витерлася. Ми навіть це так і називаємо — серветковий душ. Адже в горах краще душ не приймати. Там також світла немає, користуємося ліхтариками. Тобто нам ніби створили високогірські умови в Україні (сміється — ред.). 

Мене неодноразово запитували, чому я підіймаюся високо в гори, попри дискомфорт та складні умови. Це робить сильнішою, витривалішою, можливо, більш філософською. Бо в горах залишається щось головне, а все інше відходить на задній план. 

Про найважче та найлегше сходження

— Скільки загалом ви підкорили вершин?

— Чесно кажучи, я не рахувала, але, думаю, що понад десять точно.

— Яка найбільше запам’яталася чи була найважчою?

— До Евересту цього року це була гора К2, на яку я зайшла минулого року. Вона друга у світі за висотою, але вважається найскладнішою та найнебезпечнішою. Це правда. Коли спустилася на базу, сказала усім: навіть якщо мені запропонують мільярд доларів, щоб піднятися знову на К2, я цього не зроблю. 

На цю гору не мають ходити люди, якщо лише сильні альпіністи, адже це було пекло. Насамперед це країна Пакистан, яку я “обожнюю” та і гора надскладна. Ти просто граєш в рулетку з життям.

Коли мій знайомий, який був на К2, дізнався, що я хочу підійматися туди, сказав: “Ти розумієш, що Еверест — пісочниця у порівняні з цією горою? Якщо щось йде не так, шансів вижити нуль.” 

Я подумала: “Що ти мене залякуєш”. Тож піднялася на К2. Ця гора майже вся вертикальна від бази до вершини, ще й часто буває каменепад. 

Ти не знаєш, куди падає каміння, коли чуєш цей моторошний звук навіть від маленьких камінців. Майже завжди ти як на долоні у гори, можеш і не сховатися за якимось більшим каменем. 

Зі мною були хлопці, які вже були на К2, коли вони почали кричати: “Rocks! Rocks! (каміння — ред.)”, я побачила обличчя, які завмерли і просто чекали… Ти не знаєш, як краще робити: хтось каже пригинатися, хто — дивитися, куди падає каміння та ухилятися. 

Під час сходження одному шерпі каміння переламало ногу. Чотири відкриті переломи, його ледве евакуювали. Це складно зробити, адже країна — Пакистан, там воєнний стан. Евакуація може бути лише воєнним гвинтокрилом, це коштує дуже дорого. Ми ледве евакуювали шерпу, в нього вже пішов некроз тканин, сепсис… Це був жах, а просто попав камінь. З такої висоти навіть маленький камінець, якщо попаде в голову, може вбити. Хоча ми в спеціальних касках, але це може не допомогти.

К2 — дуже красива гора, але в плані сходжень є надто небезпечною.

— А якщо казати про найлегше ваше сходження?

— Мабуть, це не висока гора, швидка, комфортна для тебе. Але комфорт для кожного різний. Мені комфортно, коли гора цікава. Не люблю пагорби, яким ти не бачиш кінця і краю. Напевно, Ельбрус була для мене легкою горою. Це була друга гора, на яку я піднялася у 2019 році. Цього року гора Лобуче була для мене легкою.

Вона має висоту трохи більше як 6000 м, я на неї ніби злетіла. Але ж тоді готувалася до безкисневого сходження і не була ще хворою.

Також все залежить від стану. Навіть якась маленька гора може здаватися пеклом, якщо ти хворий(-а) чи не підготовлений(-а). Навіть люди з великим досвідом можуть спіймати “горняшку” (гірська хвороба — ред.) і все. Вона може з’явитися, коли тіло не адаптоване до висоти. Наприклад, людина різко захотіла після гори 2000 м піднятися на 5000 м. Саме тому навіть роблять ротації на Евересті, щоб організм зміг адаптуватися.

— А чи підіймалися ви в українські гори?

— Колись в дитинстві підіймалася на Ай-Петрі в Криму. Моя сестра, коли згадую, що не була на Говерлі, каже: “Тоню, ти була на найвищій точці Криму!” А в Карпатах я не була. Щоразу думаю: “Ну як так можна? Треба піднятися”. Кличу своїх друзів, щоб восени піти в Карпати, бо там дуже гарно. Це буквально три дні і лише в задоволення. 

Про плани на майбутні підйоми

— А чи думали ви взагалі про наступний підйом в гори?

— Чесно кажучи, ще не думала. Єдиний план, який у мене був, коли я хворіла в таборі Евересту, — не підійматися в гори. Обіцяла собі, що це останній раз. Тату пообіцяла, що матиму велику перерву. Зараз, звичайно, розумію, що без гір не зможу. Але що далі? Мені цікаво спробувати щось незвичайне. Можливо, некомерційні маршрути.

З іншого боку, розумію, що люблю гори за спільноту. Мені подобаються великі експедиції, у мене стільки друзів з’явилося за останні два роки. Мені це подобається. Я без цього, мабуть, не зможу.

Найперший план зараз — це зробити фільм. 

Про плани на сімейних похід в гори

— Ви казали, що у таборі, коли були хворою, обіцяли батьку не підійматися в гори. А чи не намагалися ви навпаки — заманити тата в гори. Або, наприклад, зробити сімейну вилазку?

— Я думала про це. Сестра моя дуже хоче піднятися в базовий табір Евересту. Я хотіла подарувати їй цей трек. Щодо батька, думала, можливо, Арарат або Казбек. Щоб було щось не надто далеко і не дуже високе. Тато взагалі народився в Узбекистані та провів там своє раннє дитинство. Йому дуже імпонує ця культура.

Для брата, можливо, щось в Європі, він у мене досить спортивний. Але дуже хороша ідея всіх разом взяти на якусь гору, щоб усі могли зійти. Подумаю, куди можна.

У нас у всіх strong mind

— У чому сила українців?

— У тому, що ми завжди йдемо до кінця. Також ми вміємо об’єднуватися. Мене запитували, чому ми не здаємося, і всі розуміють, що ми переможемо. Бо ми зуміли об’єднатися. Була ситуація, коли я розповідала про своїх сходження на Еверест та К2 подружці, у мене тоді ще зуб мудрості розболівся, і майже всі були впевнені, що я не повернуся в базовий табір. Тоді подружка сказала: “Тоня, ти якась впорота!”

Ще цю історію розповідала чоловіку з Америки, він сказав: “Тепер я знаю, чому ви українці досі воюєте та переможете! Бо ви всі там такі!” Це реально так, ми всі йдемо до кінця. Ми дуже сильні духом. У горах та на війні все залежить від голови. У нас strong mind, як кажуть англійською.

Антоніна Самойлова 5 липня влаштовує у Києві благодійну гастро-вечерю-розповідь, щоб зібрати на дрон для 93-ї бригади Холодний Яр. Підрозділи 93-ї окремої механізованої бригади Холодний Яр, зокрема реактивна артилерія, зараз виконують бойові задачі на найгарячіших ділянках фронту. 

Більш ефективно протидіяти окупантам нашим холодноярцям допоможе високоточна аеророзвідка. Квадрокоптер DJI Mavic 3 Pro Fly More Combo — саме ті бойові “пташки”, які беруть на себе левову частку цієї роботи.

Зібрану суму передадуть Біржі Благодійності ДоброДій, які придбають та доставлять дрони нашим захисникам.  

На зустрічі Антоніна вперше розповість неопубліковані подробиці, що шокують, про свою відчайдушну спробу піднятись на Еверест без кисню. Про те, як воно — побувати на даху світу двічі, побачити тіла тих, хто загинув у “зоні смерті” багато років тому, відчувати останній шанс розвернутись назад та скільки ж коштує така експедиція.

Якщо ти надихнувся(-лася) історією Антоніни і також хочеш піднятися в гори, то раніше ми розповідали про найвищі гори України та маршрути, як туди піднятися.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!