День захисників та захисниць України: інтерв'ю з військовими

14 жовтня відзначається День захисників та захисниць України. Саме на цих людях тримається гідна оборона нашої держави ось уже понад вісім років.

Цих героїв оспівують у віршах та піснях. Про них знімають фільми, а їхніми подвигами захоплюються генерали провідних армій світу.

Утім українські військові не вважають себе надзвичайними людьми та кажуть, що просто виконують свою роботу. Це не міфічні атланти та амазонки, а гідні громадяни своєї держави. Нам вдалось познайомитись з двома з них.

Ірина Макодим — у мирному житті менеджерка проектів департаменту з удосконалення бізнесу StarLightMedia. Вона від лютого боронить нашу країну на фронті. За це отримала від президента України орден За мужність.

Вважає, що кожен, хто на передовій, неймовірними зусиллями захищає мирне життя решти країни й заслуговує на цю відзнаку.

А це Богдан з позивним Журба. Зараз він виконує завдання у Силах спеціальних операцій. Військовий стриманий та небагатослівний, а найбільше не хоче, щоб армійців героїзували.

Ставиться до росіян як до ворогів, які вже програли, але ніколи не зневажає їх. На прохання Богдана його фото не публікуємо.

Читай ексклюзивні інтерв’ю з українськими військовими про їхню мотивацію, відчуття та висновки на війні.

— Як ви потрапили до армії?

Ірина: Ще до армії я займалась волонтерською діяльністю в ГО Мотохелп. Працювала в напрямку EMR (Emergency Medical Responder). Це взаємодія зі швидкою допомогою.

Ми на мотоциклах могли приїхати раніше за “швидку” (особливо в ковідні часи) і надати першу допомогу постраждалому ще до приїзду медиків.

Окрім того, ще до війни в мене була своя зброя і я вчилась з нею працювати. Коли почалась повномасштабна війна, я зрозуміла, що маю бути серед тих, хто боронить нашу країну.

Єдиний спосіб здійснити це для дівчини без військового минулого — це піти в територіальну оборону. Але на той момент в ТрО були тисячні черги з хлопців, які бажають захищати свій дім.

Тож я усвідомлювала, що на мене, дівчину, навряд чи взагалі звернуть увагу. Але я хотіла бути хоч чимось корисна.

Тому пішла вчити тих самих хлопців, які пішли в ТрО, наданню першої допомоги (накладанню турнікетів, пов‘язок, стабілізації тощо), адже це реально могло врятувати їхні життя.

Це були дуже насичені два дні, коли я намагалась навчити якомога більше людей в дуже обмежений час. В одному з підрозділів після закінчення тренінгу мені сказали: “Дякуємо, тепер нам буде спокійніше”.

На це я відповіла: “Та забирайте мене — буде ще спокійніше!”. У той же день я написала заяву на вступ у тероборону й залишилась з хлопцями.

Коли чоловік про це дізнався, то лише відповів: “Я так і знав”.

Богдан: З 2019 я пройшов підготовку в медичному батальйоні Госпітальєри й з того часу почав їздити на ротації парамедиком. Відчув, що це моє, що я можу бути корисним і ефективним на війні.

До того ж моє оточення здебільшого складалось або з людей, які вже відслужили в армії за контрактом, або були добровольцями на війні, або тими, хто й досі служить.

Тому я весь час задумувався над службою в армії за контрактом і після закінчення бакалаврату в Києво-Могилянській академії замість магістратури або роботи за спеціальністю пішов в армію.

— Як вступ до армії сприйняли ваші рідні та друзі?

Богдан: Друзі давно розуміли, куди все йде, і швидше підтримували мене, особливо в перші місяці повномасштабної війни.

Тоді багато чого було потрібно шукати, купувати та доставляти у важкодоступні й небезпечні місця. Рідні теж розуміли, але усвідомили й підтримали вже тоді, коли я пішов у ЗСУ.

Ірина: Ті, хто мене знають добре, не сумнівались у тому, що я піду воювати. Решта реагували по-різному — від “дівчині місце не на війні, а на кухні” до “вау, оце ти мужня!”

— Що мотивує вас боротись далі?

Ірина: Бажання захистити своїх близьких, зокрема людей, з якими я на війні. Зараз точно не час розслаблятись.

А ще мотивують ті, хто загинув у цій війні, захищаючи нас. Кожна їх смерть має бути омита кров‘ю ворогів. І не можна зупинятись, допоки ворог не буде знищений. Ми винні їм перемогу.

Богдан: Мотивує розуміння того, що я захищаю своїх рідних і близьких від усього, що несе за собою Росія та її армія. А всюди, де я з нею стикаюсь, це насилля, безлад, грабунок тощо.

Крім того, в армії в мене є відчуття, що в цей момент я знаходжусь на своєму місці та роблю свій внесок у перемогу.

— Які зробили для себе найголовніші висновки з війни?

Богдан: Щодо висновків чи краще сказати якихось усвідомлень:

Дуже важливу роль на війні має твоє оточення, побратими. Завдяки їм ти можеш вижити, виконати завдання, а після цього всього ще й залишитись у доброму гуморі та при розумі. Важливо довіряти своїм побратимам.
Ще більше цінуєш кожен момент, проведений з рідними у спокої, далеко за лінією фронту. Є для чого і для кого повертатись.

Ірина: По-перше, війна з Росією не закінчиться, допоки ця країна не зникне. Навіть коли в цій війні ми переможемо, РФ усе одно не зупиниться і прийде до нас.

Важко сказати, коли (5-10-20 років). Але це станеться. Історія тільки підтверджує це.

По-друге, ніякої “дружби” чи лояльності до росіян бути не може. Всі вони виключно вороги, які хочуть нашої смерті.

І ті, хто зі зброєю прийшов на нашу землю, і ті, хто, сидячи на дивані тішаться із загибелі українців і зруйнованих міст. І будь-хто, хто досі каже про “братські народи” — туди ж.

По-третє, потрібно цінувати кожен момент і проживати його по максимуму, бо “завтра” може й не настати.

І це не тільки про те, коли ми в окопах. Люди їхали на роботу вранці в Києві й точно не очікували, що по них вдарять ракетою.

— Що Вас найбільше вразило на війні?

Ірина: Люди. Ще 23 лютого у кожного було своє життя. Але 24 лютого багато хто присвятив себе боротьбі або на фронті, або як волонтер.

І попри все вони не втрачають віру в перемогу, жагу до життя і продовжують жартувати та сміятись. Навіть після майже восьми місяців виснажливої війни. Навіть в окопах під обстрілами.

Богдан: Важко щось виділити. У різні періоди бойових дій (чи то наступ, чи то оборона) маєш різні відчуття і переживання.

Спочатку було кумедно, звідки у РФ така впевненість, що вони переможуть і захоплять Україну за кілька днів чи тижнів. Дуже вони недооцінили мотивацію і підготованість Сил оборони України.

З іншого боку, останнім часом швидше дивує, а не вражає, як деякі люди (зовсім невелика частина, але все ж) після окупації Росією та всього пережитого ворожо налаштовані до ЗСУ та воліли б залишатись під окупацією.

Це неприємно, але факт. Хоча загалом більшість місцевих завжди допомагають і висловлюють свою вдячність.

— Як це — бути захисниками своєї держави?

Богдан: Це моя робота. Не маю з цього приводу особливих відчуттів. Знаю, що все правильно роблю. Іноді, коли особливо важко, згадую, що сам обрав цей шлях і треба йти до кінця.

Ірина: Дуже велика відповідальність. Враховуючи мій напрямок, від того, що я роблю, залежать життя людей. Ну, і є гордість, звісно, що я докладаюсь до спільної перемоги.

— Що найважче у війні?

Ірина: На війні за дуже короткий термін стаєш близькими з тими, кого ще кілька днів тому не знав. Час ніби стискається. Важко це пояснити.

Найважче — втрачати близьких людей, бачити їх мертвими та усвідомлювати, що вже нічого не можеш зробити. От хвилину тому ви спілкувались, а зараз він лежить перед тобою.

Крім цього, самій вижити на війні теж не так просто.

Богдан: Смерть побратимів.

— Що можете сказати своїм побратимам і сестрам у День захисників і захисниць України?

Богдан: Важко підібрати якісь слова. Важливо знати, для чого ви тут, що захищаєте і що готові за це віддати.

Ірина: Ви неймовірні. Сильні, рішучі, незламні. Вами захоплюється весь світ.

Ви робите все, що можете й навіть більше. Знаю, як важко (і фізично, і емоційно). Так, війна не закінчиться завтра. Але ми вистоїмо й обов’язково переможемо.

Читати на тему

Лік знищеної ворожої техніки втрачено: Герой України Сергій Пономаренко з любов’ю про танки та їхню роль на війні

Герой України Сергій Пономаренко розповів про важливість танків на війні, а також про якості, якими має володіти справжній воїн.

— У чому сила українців?

Ірина: У їхньому унікальному характері, незламності, саркастичності та їхній організованій хаотичності, як би це не звучало. Так, всередині країни може бути повний безлад. І сусіди можуть сваритись кожного дня через дрібниці.

Але коли до нас приходить ворог, то люди дуже швидко відкидають другорядне та організовуються. Беруть до рук особисту зброю із сейфа та йдуть захищати свій дім.

У найкоротші терміни організовують волонтерські осередки. Знаходять будь-що і будь-де. Створюють добровольчі загони швидкого реагування. Стають в кілометрові черги до військкоматів.

Згуртовуються навколо спільної проблеми та створюють величезний механізм, який може перемогти будь-що. У нього немає єдиного центру, але він працює заради однієї мети.

Його не зупинити ракетами по мирних містах. Українці переживають ракетні удари, оплакують загиблих, прибирають пошкодження і йдуть далі працювати. Цих людей не залякати. І не зупинити. Це захоплює.

Богдан: Упевнений, що перелік надздібностей невичерпний, і кожного дня знаходжу цьому підтвердження. Але наразі дуже важливе відчуття надійної підтримки та тилу.

Завжди знав, що є волонтери, які у разі гострої необхідності можуть допомоги закрити якусь потребу: машину, тепловізор тощо. Особливо з кінця лютого — початку березня це дуже виручало.

Йому лише 22 роки, він народився та виріс у Києві. До початку повномасштабної війни навчався на архітектора. Та коли розпочався наступ Росії, то зрозумів, що треба йти захищати Україну.

Це історія військового на псевдо Павук про будні війни.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!