Ремарк писав про війну так, ніби вона не зупиняє життя, не паралізує його. Ніби людина пристосовується і, попри жахіття, може продовжувати жити, кохати, народжувати, відпочивати.
Після повномасштабного вторгнення українці зрозуміли, що Ремарк писав правду. Продовжувати життя не лише можна, а й життєво необхідно. Саме за це борються наші захисники.
Минуло півтора року, театри знову працюють, в кав’ярнях п’ють каву, життя триває, ми продовжуємо боротися. А мистецтво й театри стали підтримкою та голосом, який не боїться розказати про важливе та болісне.
Про життя театру під час війни, виклики з яким він зіштовхується, а також куди рухається український театр, розповів актор та режисер театру Заньковецької Ігор Білиць в ексклюзивному інтерв’ю для Вікон.
Цим інтерв’ю ми продовжуємо проект Вікон за назвою ARTвійна. Він присвячений митцям і мисткиням, які не припиняють творити попри війну, а також війні, яка так чи інакше знайшла відображення у їхньому мистецтві.
— Останньою моєю виставою була Касандра Лесі Українки. Мені здається — це найточніший матеріал, який міг бути перед війною.
Історія була про те, що Касандра всіх попереджає, що чекає напад, загибель. А їй ніхто не вірить, всі з неї глузують. І ось це була моя остання постановка перед повномасштабним вторгненням.
24 лютого ми, як і всі, були шоковані тим, що відбувається. Зранку була запланована репетиція. Відбувалося життя, але дуже неочікувано воно зупинилося.
Я пам’ятаю як підійшов до дошки з розкладом і закреслив його. Цілий день ми були в шоку, але наступного дня усі мобілізувалися.
Ініціативні люди сказали: “організовуймо гуманітарну допомогу”. Ми відкрили фоє і сцену, куди вивантажили купу гуманітарної допомоги різного типу.
— Ми відновили роботу в кінці березня, 28 березня була перша вистава. Вирішили, що все-таки потрібно починати.
Наш волонтерський штаб почав переміщатися по театру в різні приміщення. Він досі працює й успішно допомагає нашим воїнам і не тільки. А на сцені ми почали роботу.
Не думали, що хтось до вас буде приходити. Але мені здалося, що в той момент це було потрібно для публіки, бо глядачі приймали вистави так, як ніколи до того.
Я інколи виходив на сцену, бо заміняв акторів, які пішли захищати Україну, щоб вистава жила. В ті моменти я відчував, що немає сил щось робити. Але бачив, як зал реагує, як він дивиться, аплодує, і зрозумів, що це необхідно.
Львів був переповнений різними людьми, їм треба було місце, де можна було посидіти й зрозуміти, що ти не один. Навколо тебе люди, і відбувається життя. Мені здалося, це дало позитивні наслідки і продовжує їх давати.
— Виснажували новини. Ми приходили на репетицію і не могли почати, бо вони вибивали ґрунт з-під ніг, не давали працювати.
Ми домовилися, що не будемо читати новини до репетиції, а читатимемо їх після. Бо вони найбільше виснажували.
Далі були блекаути. Посеред вистави могло вимкнутися світло, тож актори навіть при двох лампах грали вистави на великій сцені.
Були моменти, коли публіка просто вмикала на телефоні ліхтарики й допомагала акторам грати. Це надихало працювати й боротися з виснаженням, яке приносила війна та волонтерська робота.
Ще одним викликом стали втрати, які торкнулися театру. Це було катастрофічно. Особливо було важко потім працювати у комедійних жанрах.
— Можливо, ви граєте виставу За двома зайцями — комедію, а тут таке відбувається. Люди приходять, і ти не знаєш, що робити. Всередині все обривається, але потім включаєшся в роботу, бачиш, як це людям потрібно.
Наші воїни воюють для того, щоб життя йшло. Я пам’ятаю, як в театр прийшов мій родич, просто на два дні приїхав з фронту, щоб забрати машину. Я його питав: “Скажи мені, що найкраще ми можемо зараз зробити для тебе”
Він каже: “Ви маєте продовжувати жити. Життя — це те найважливіше, за що ми боремося”. Тому я вирішив, що буду підтримувати ці слова. Працювати над мистецтвом, тим самим допомагати й теж боротися.
— Рецепта немає, але скажу, що допомагає особисто мені: я гуляв, дивився дуже багато в небо, спостерігав за людьми, особливо дітьми. Люди живуть, будівлі існують вже багато років і це має продовжуватися.
Просто розумію що хтось в окопах у набагато складнішій ситуації, і я маю працювати за тих трьох-п’яти наших акторів, які пішли на фронт. Я маю викластися на всі 100%, а для апатії чи слабкості місця немає.
Це мене мотивує кожен день виходити й працювати, не дивлячись ні на що. Але відновлюватися, звісно, потрібно. Тому гарна прогулянка — це найпростіше, що можна зробити.
Також допомагає добра компанія та гарна розмова з акторами. Коли я працюю, підіймаю багато тем і ми просто інколи розмовляємо.
Дуже важливо зараз з кимось говорити, викладати свої думки, переживання. Бо коли ти розділяєш їх, то наче зменшуєш їхнє навантаження на себе.
— Насправді війна змусила нас відмовитися від імперських впливів і позбутися колоніального минулого, а саме психологічної спадщини.
Мистецтво завжди впливало на розум людей, їхню інтелектуальну направленість, тому зараз театр став гостріше до цього ставитися, став відсікати усе непотрібне.
Мені подобається, що мої колеги починають серйозніше підходити до вибору репертуару, уважніше випрацьовувати наративи, які звучать зі сцени. Зараз це важливо і потрібно людям.
Зараз у світі дуже великий попит на українську культуру, тож треба показувати, ким ми є. Адже ми не якийсь там постколоніальний придаток, або етнічна група з колядками.
Ми — цілий пласт культури, який може надихати світ. Зараз це тільки початок розбудови нашого мистецтва загалом.
— Я зараз вас здивую, але якщо ви передивитеся репертуари українських театрів, то знайдете дуже мало, а може й взагалі не знайдете української сучасної драматургії.
Її не існує, хоча в українських авторів її дуже багато. Кожне десятиліття з’являлися просто унікальні перлини драматургії, які нехтувалися театром, дирекцією і не потрапляли до глядачів, які могли подивитися, подумати, подискутувати про це.
Зараз ця дірка в українській драматургії, мені видається душею театру. І насправді сьогодні існує дуже великий попит на українську сучасну драматургію.
Звісно, ми не маємо забувати про українську класику, міжнародну класику, сучасну літературу, але саме українська сучасна драматургія рухає театр вперед.
На цьому має бути базуватися новий український репертуар. Так ми будемо відрізнятися від будь-якої іншої країни.
— Доця — це прекрасний роман Тамари Горіхи Зерня, який у 2019 році став найкращою книгою за версією ВВС в Україні. Якщо ви пропустили його у своїй бібліотеці, обов’язково зверніть увагу.
Десь місяць тому ми думали над репертуаром, про що говорити з глядачем, шукали актуальну літературу, актуальну п’єсу, і звернулися саме до цього роману.
Там підіймаються дуже важливі теми перших років та місяців окупації Донецька. Ви здивуєтеся, що у 2019 році вже підіймалися всі ці питання, які ми зараз з вами проживаємо.
Наприклад, у 2019 році навіть ніхто не знав, що таке сирена, або що потрібно ховатися, коли живеш у звичайному будинку, бо можуть накрити снаряди тощо.
У Доці це вже є: волонтерство, проблеми з постачанням, проблеми з людським розумом, можливість відірватися від імперії. Тому ми взяли такі матеріали, які розпаковують ці теми, дозволяють їх ще раз продумати та проговорити.
Ну а я кажу, що це культурна деокупація Донецька з нашого боку. Там є дуже важливі слова, чому ми маємо боротися за Донецьк. Навіть якщо там невелика кількість українців, але вони є.
Це наше місто, наша земля, наші люди, які досі чекають. Вони вистояли всі ці роки окупації, і досі з надією вірять, що колись зможуть відкрито говорити українською, відкрито показувати свою ідентичність.
— Найжахливіше, що ми можемо зробити — закрити цю травму, приховати її, замість того, щоб вилікувати.
Знаєте, як в дитинстві, коли ти розбив колінко. Тобі боляче, бо мастять зеленкою, але цей біль треба пройти, щоб рана загоїлася.
Деякі моменти застрягають у нас всередині й можуть наробити там дуже поганих речей. Тому інколи важливо про це розказати, пережити. Саме сцена дає таку важливу терапію, де ти відсторонений, не всередині.
Ми не говоримо прямо про тебе та твої проблеми. Ми говоримо про загальні людські травми, які можна зараз вирішити, які вирішує головна героїня вистави.
Не постійно, не все, і не маніпулюючи цим. Маніпулювання болем може бути грою нечесних людей. Працюючи з глядачем, ти розумієш, що потрібно, що дійсно важливо.
Перевірити це можна навіть на собі чи на групі людей, з якими я працюю. У виставі залучені 20 людей, ми з ними обговорювали кожен крок. Запитували одне в одного: як це вам? Адже важливо врахувати усі нюанси.
Ми знаємо історії з голодомору, де багато людей, які пережили найстрашніші його моменти, ніколи про це не говорили, бо боялися, що це повториться. Свідчення давали лише люди, які були поряд, бачили здалеку.
Таке не потрібно робити знову. Ми маємо говорити про травми, які болять, говорити з відстані, без маніпуляцій. Театр обов’язково має працювати з цим.
— Театр поступово змінюється. Звісно, фінансування зменшується, ми не можемо робити ті речі, які робили до війни. Це впливає на візуальну, художню складову вистав, проте ніяк не впливає на наративи та силу ідеї.
Це, з іншого боку добре, бо зі зменшенням матеріального ти зосереджуєшся на думці, ідеї твору, а репертуар рухається у бік самоідентифікації.
Культура — це дух нації, вона показує, чим ми живемо, як думаємо та розуміємо цей світ. Зараз театр насичується роздумами про минуле, про те, як нам зараз впоратися з ситуацію і як ми маємо в майбутньому жити, щоб не повторювати помилок.
Та сила, з якою зараз працюють актори, режисери і художники, щоб підняти українську культуру, дає позитивні зрушення. Енергії захищати Україну в культурному плані значно більше. Скільки б в тебе не було сил, ти віддаєш останнє.
— Ми проводимо аукціони з атрибутами з війни. Наприклад, нещодавно Валерій Залужний підписав нам прапор, який ми розіграли на аукціоні після вистави. Тоді люди могли пожертвувати свої кошти.
Оскільки наш волонтерський центр невеликий, то збори дуже цільові. Ми знаємо, кому відправляємо допомогу: нашим захисникавм, які воюють.
Сама трупа допомагає тим, кому це треба: коли підірвали каховську ГЕС, ми туди відправляли допомогу. Коли нашим хлопцям треба взуття, медикаменти, ми надсилаємо їх туди. Обсяги не великі, але дуже конкретні.
Сила українців — у їхній унікальності. Коли ми розбудовуємо цю унікальність, розкриваємо її, то розуміємо, що ми дуже сильна, мистецька та красива по духу нація.
Тому звертайтеся до своєї унікальності, не приховуйте свій талант, бо через вас через вас ми розуміємо, що таке Україна. Ну і, звісно, почуття гумору. Я теж дуже ціную цю якість.
А як живе столичний театр під час повномасштабної війни, читай у нашому матеріалі.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.