Українська держава протягом усього свого існування боролася за незалежний розвиток та розквіт нації. На жаль, ті, хто творять сучасну історію — мають довершити справу минулих поколінь на полі бою.
Редакторці Вікна-новини пощастило знатися з одним таким хлопцем, який змалку цікавився історією України та може розповісти про АТО ледь не погодинно, не забуваючи про жодну важливу операцію чи оточення.
На велику війну він пішов у перші дні повномасштабного вторгнення, пройшов виходи на “нуль” і втратив вірного друга та побратима. Попри це двадцятиоднорічний військовий на псевдо Мілан не втрачає віри в себе, плекає плани на майбутнє та мріє спільно з друзями робити ремонт у своїй квартирі, яку придбає одразу після перемоги.
Інтерв’ю тривало понад шість годин, а розмова поступово переходила з військової на дуже дружню. Про реалії Львівського ТРО на околицях Краматорська, бої на напрямку Кремінної й особисті випробування — читай далі.
Він ніколи не проходив служби, але грав у воєнні симулятори
За п’ять днів до початку повномасштабного вторгнення Росії Мілан, а тоді ще — просто студент, початківець у сфері ІТ, — разом із трьома близькими друзями сиділи та обговорювали план дій на випадок, якщо щось таки розпочнеться.
— Я погодився, бо мої друзі досить легко вирішили: підуть на війну. Лише після того, як вимовив згоду, я усвідомив, що назад дороги не буде.
На початку березня Мілан із друзями опинилися у військовій частині Львова. Наприкінці липня їхня рота уже була в Донецькій області — у Краматорську.
Пам’ятаю, як із сумками виходив з автобуса. Зробив перший крок і зрозумів: це ж я уже на Донбасі.
Небезпека почалася з перших днів перебування на сході країни. Мілан згадує, як разом із побратимом отримали завдання: залізти на дах будівлі, в якій вони дислокувалися, та нанести на мапу основні об’єкти поряд.
За спогадами військового, це були неймовірні краєвиди: захід сонця над Краматорськом освічував ціле місто.
Після виконаного завдання пролунав наказ усім терміново на вихід. З собою брали лише бронежилети та зброю, а речі радили залишити у підвалі. О пів на десяту ЗСУ виїхали, а вже о другій годині ночі по цій будівлі прилетіло два Іскандери.
Тоді ж у нас були перші, але не бойові, втрати. Там залишилося четверо наших хлопців, вцілів із яких лише один, — згадує Мілан.
Найстрашніше було тоді, коли по наших позиціях на лінії прилітало з танку, каже хлопець.
— Це було у двадцятих числах листопада, ми сиділи між Сватовим та Кремінною. Спочатку ми думали, що це танк. Але згодом я почав прислухатися: чути вихід, а за секунду вже — приліт. У танка швидкість прильоту більша, там немає змоги почути вихід снаряда, тож, імовірно, росіяни також використовували проти нас СПГ.
Мілан зауважує: деякі побратими вже після обстрілу танком надалі плутали його з СПГ, бо “у страху очі великі”. Тож цілком поширеним є факт деякого перебільшення — лише з геройських міркувань.
Я ніколи не проходив військової служби, але я морально був більш підготовленим до війни ніж чоловіки, які старші за мене удвічі.
— Може, це тому, що ми змалку грали “танчики”, — сміється він. — Або тому, що мене з дитинства цікавила війна в Україні, так зване АТО, і я дивився та читав абсолютно всю інформацію, яка потрапляла на очі.
Про особисту втрату на війні
Ми начиталися романтичних розповідей про війну від тих, хто ніколи по-справжньому не воював, — впевнений Мілан. І, звісно, на війні ти втрачаєш друзів та побратимів, здоров’я чи й власне життя.
Мілан знає справжню ціну війни.
— Що було найболючішим за цей час?
— 7 грудня внаслідок прицільного ворожого обстрілу з корегуванням дрона загинув мій ровесник і шкільний друг, 22-річний побратим, його позивний був Гопнік. За день до цього, 6 грудня, ми заступили на позиції, змінити наших. Росіяни тоді дуже активізувались і били з усієї зброї, навіть намагалися штурмувати наші позиції.
За годину було 26 прильотів.
Того ранку Мілан поміняв товариша з наряду спостерігання. Тільки він вирішив поснідати, принаймні спробував, підняв голову — ворожий дрон. Пролетів не зупиняючись і зник з очей. За двадцять хвилин росіяни накрили окопи щільним вогнем.
— Було так гучно, я думав, що прилетіло по моїй лунці. Дивлюся вгору — за десять метрів від мене стовп чорного диму. По сусідніх позиціях моїх побратимів.
У рації — тиша. Згодом пролунав запит: “Гопнік, на зв‘язок”. Відповіді чомусь не було. Я не звернув уваги, бо часто з раціями були проблеми, зокрема працювали “глушилки”. Через десяток хвилин старший групи наказав збирати речі та готуватись до виходу з позицій.
Ще кілька хвилин згодом я побачив, як побратим, який був разом із Гопніком, уже крокував із речами на точку евакуації. Без роздумів я схопив свої й вийшов за ним на стежку.
Він ішов так швидко, наче майже біжить. За метрів сто побратим зник з очей: уже доходячи до місця, де він зник з поля зору, я бачу його в ямі, скрученим ембріоном.
Я питаю його, в чому справа. А він, ледве видушивши з себе, відповідає: Там щось із Гопніком. — 300? — Ні.
Я біг так швидко, як тільки міг, назад, до Гопніка. Бачу побратимів, питаю: “він двісті?” Кажуть, що так. Тоді я вперше зрозумів, що таке істерика.
Мілан ділиться: коли тільки виносили тіло з посадки, він на секунду відвернувся, щоб цього не бачити. А зрештою прийшов до тями й подивився: побачив лише руки, що звисають із нош.
— Я взяв речі побратимів і йшов п’ятим, згодом довелось підміняти того, хто найбільше виснажився. Хоч Гопнік не був кремезним та я б ніколи не подумав, наскільки важко фізично нести орієнтовно 70-кілограмове тіло вчотирьох.
Так ми й пішли до пункту евакуації, під вибухами та прильотами, з мертвим Гопніком на ношах. Впевнений, що росіяни нас бачили через свої дрони. Але від несподіванки, від переляку, що ми такою масою вийшли на абсолютно незахищену ділянку та ще й із ношами, окупанти з дикою силою почали бити по нас із непристріляного СПГ.
На щастя, евакуаційна група прибула швидко. Тіло поклали позаду на пікап, і ми поїхали наскільки швидко, як тільки це могло бути. Росіяни не хотіли нас відпускати й намагалися дістатися до автівки, обстрілюючи дорогу.
Але з Божої волі нам вдалось виїхати. Потім пам’ятаю, як у фельдшерському пункті тіло знімали з нош і пакували у білий пакет.
Наша розмова плавно переходить у рефлексію на спогади. Мілан пригадує: кілька днів після цього його накривали емоційні хвилі, під впливом яких він написав великий текст на пам’ять про друга, бойового товариша та хорошого хлопця на псевдо Гопнік.
Згодом він читав думки інших людей та зрозумів: на війні Україна втратила неймовірну людину, яка завжди та з усіма залишалася справжньою і чесною. Таких як він завше звуть душею компанії.
Я бачив каску, в якій застряг цей смертельний уламок чавуна. Гопнік не страждав, він помер моментально.
Зараз Мілан намагається змиритися із втратою та звикнутись, адже розуміє — змінити нічого не вийде.
Знаходили свої позиції на відео у ворожих групах
Інколи у Мілана знаходиться вільна хвилина для того, аби почитати новини. Зізнається: любить із побратимами нишпорити по російських пропагандистських Telegram-каналах та шукати різну інформацію, що може якось згодитися військовим.
— Над нами постійно літають дрони окупантів, але буває таке, що після такого “фільмування” обстрілу немає. Я жартував, що це вони про нас кіно знімають, — сміється військовий.
І якось я таки натрапив на відео наших позицій на каналі московського пропагандиста у Telegram. А внизу підпис російською: “знищили масу українських бойовиків”. Це було після чергових обстрілів нашої лінії.
— Знаєш, хто стоїть напроти вас? Свіжомобілізовані чи ті, для кого війна є частиною життя?
— Цей кореспондент, який є автором таких дописів, працює на напрямку Кремінної й часто спілкується з донськими козаками. Ймовірно, їхній спецпідрозділ і б’є по нас.
Ми не можемо з них сміятися чи називати так званими “чмобіками”, бо це досвідченні військові, які знають, як треба воювати.
Вони приїхали з власною зброєю, мають хороше забезпечення. До прикладу, доки наші міномети за годину кидають чотири міни задля захисту, то їхні — 20 чи навіть 30.
Клопоту львівському ТрО додає й те, що армія досі неналежно споряджена. До прикладу, самі військові спільними силами та коштами купують та ремонтують свій транспорт для евакуації чи виїздів.
Дві реальності: тил та фронт
На власному досвіді Мілан знає та розуміє, що не може вся країна жити у воєнних реаліях. Адже фронт для того й воює, щоб цивільні могли жити бодай трохи кращим життям. Так уже було у 2014, коли частина країни зовсім забула про бойові дії.
— Звісно, легко писати про війну, якщо ти там ніколи не був. Але вся ця романтика закінчується після першого прильоту міни за кілька метрів від тебе. Десь так само я бачу тему пісень про війну, але так, я розумію: це створено, власне, для підбадьорювання і підвищення морального духу народу.
Інколи така “поезія” викликає сміх, але й такий сміх — це неначе повернення до нормально життя, — констатує Мілан.
— Як цивільні мають підтримувати військових після повернення з війни?
— Повернеться багато людей, які потребуватимуть медичної допомоги. Йдеться не лише про якісь фізичні проблеми — психіка, пам’ять, рефлекси на війні починають працювати геть по-іншому. Навіть зараз уже існує багато проектів та благодійних організацій, які допомагають військовим акліматизуватися та побороти проблеми, які породила війна.
Треба готуватися не лише до того, що в Україні будуватимуть реабілітаційні центри. Зараз важко чітко розділити країну на частину, яка більше постраждала від війни, та частину, яка це пережила меншою мірою. Але інформаційні кампанії про те, як варто говорити та поводитися із людиною, яка пройшла фронт — це потрібні речі.
Мені здається, що це будуть активно пояснювати у школах.
Після закінчення війни ми зіштовхнемося із підвищеним рівнем бандитизму, я гадаю. Особливо, що стосується незаконного обігу зброї.
— Що ти плануєш робити після перемоги?
Він секунду мовчить, а далі каже: смерть Гопніка поставила на паузу всі плани. Навіть на цю кількаденну відпустку вони планували багато справ.
— Звісно, якби цього не сталося — все було б інакше. Але взагалі після закінчення війни я хотів би переїхати на свою квартиру, розв’язати питання з роботою. Пішов би до спортзалу і, звісно, в якусь поїздку з друзями зібрався.
В Карпати, напевно. Як мінімум у Славське, — каже Мілан. — Та що вже там, і на лижі хочу, і гірський похід із наметами.
Є багато речей, які Мілан ще не може розповісти — уже після перемоги. Тож деталі редакторка розпитає в нього згодом, під час ремонту у його квартирі чи походу в гори.
А доти ж ми можемо читати історії наших захисників та допомагати їм у важкій боротьбі проти російських окупантів. Про вдалу операцію українських розвідників читай в нашому іншому матеріалі.
Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми новинами!