Україна – це моя фортеця. Акторка Олена Вознесенська про вибір не виїжджати та чому пологи стали справжнім викликом

Початок повномасштабного вторгнення Росії в Україну розділив життя кожного українця на “до” та “після”. Вдвічі більше це стосувалось жінок, які знаходились при надії й плекали у собі нове життя.

На кожну маму чекала низка складних та доленосних рішень: народжувати в підвалі чи в пологовому будинку під ракетними обстрілами, бути вдома, в іншому місті чи за кордоном, а хтось і зовсім не мав вибору. Вони стали щитом на захисті майбутнього країни та подарували нове життя маленьким дітям, на яких чекає велике майбутнє у вільній та незламній Україні. 

Олена Вознесенська – українська акторка, добре відома глядачам СТБ за детективним серіалом Слід, телеведуча та мама двох дітей. На момент повномасштабного вторгнення вони з чоловіком чекали на народження донечки. Олена мріяла народити вдома, в Україні, попри все. Вона переконана, що дитина прийшла до неї в найнеобхідніший час, а вагітність водночас стала найбільшим викликом та найбільшим щастям. 

Ця історія – частина спільного проєкту Вікон та СТБ до Дня матері. Він є присвятою незламним українським матусям, які під час повномасштабної війни народжують нових українців, щоб життя тривало. І стають щитом для своїх дітей. Більше дивись у спецпроєкті Мадонна. Життя триває. 

Олено, якими були ваші перші думки, коли дізналися про повномасштабне вторгнення Росії?

На той момент я вже була вагітна. Напередодні, коли повітряний простір закрили, ми думали, що щось відбуватиметься лише на кордонах, можливо, в Донецькій та Луганській областях. Ніхто не думав, що полетять ракети усюди, що таке взагалі можливо.

Коли чоловік зранку мене розбудив і сказав: “почалося”, я не зрозуміла, про що він.

В Києві було чутно вибухи, стрілянину, але я до вечора не могла усвідомити, що насправді відбувається. По-перше, не сьогодні-завтра я мала народити, у мене був дуже важкий фізичний стан, анемія. Я не могла довго ходити, не те що речі збирати. 

Багато хто з жінок зізнається, що в перші години просто впали у ступор і робили якісь нелогічні дії

У той ранок вирішили їхати в село. Ще й чоловік буквально за два дні до цього відвіз машину на СТО. Поїхав на метро за нею о восьмій ранку, а додому потрапив лише о п’ятій вечора. Коли він заїхав в супермаркет та показав черги, як люди все згрібають, яка почалась паніка, мимохідь починаєш у це занурюватись.

У таких ситуаціях важливо залишатися осторонь. Бути в цьому, але не бути цим. Паніка та страх сковують, не можеш ухвалювати рішення, важко правильно реагувати та тверезо думати, але вагітність мене згуртувала.

Я дуже сильна людина, розуміла, що не хочу народжувати в машині, не хочу стояти по три дні в чергах, не хочу народжувати далеко від дому. Тоді чоловік запропонував переночувати вдома і поїхати зранку. Я розслабилася.

Потім зайшов додому і сказав: “Лєночка, у нас 20 хвилин, пустили балістичні ракети”. І от тоді я розплакалась. Він каже: “у нас два варіанти – або ніч в селі, або ніч у підвалі”.

Я обрала їхати в село. Він сказав хапати все, як є, їдемо на три дні. Це мене заспокоїло, ми швиденько спустилися і поїхали. На Обухівській трасі побачили, як колона танків заїжджає, синок трохи злякався.

Це вплинуло на нього. Те, що ми поїхали в село, врятувало психіку і дитячу, і мою, адже ми не чули все настільки гучно. Там літали літаки, ми їх бачили та чули, іноді чули, як пролітали ракети, але принаймні не було стрілянини й гучних вибухів. Це психологічно нас рятувало.

Не виникало в той момент думки, що варто взагалі їхати з країни?

Жодної! Вагітність – основний момент, за який я трималася. Хотіла народити в Україні. Для мене їхати жити за кордон – це просто неможливо. Ми з чоловіком багато подорожували, спілкувалися з людьми, поринали там в атмосферу буденного життя, але зрозуміли, що краще України місця немає. Тому не було й думки про те, щоб залишати країну і їхати. 

Мої батьки виїхали, сестра з чоловіком теж. Я не почуваю себе безпечніше десь за кордоном. Психологічно, енергетично, ментально відчуваю себе більш захищеною тут, в Україні, у своїй квартирі. 

Україна – це моя фортеця. Я розумію, що десь щось вибухає, десь падають уламки, але немає страху. От коли за кордоном, страшно.

Я їздила до батьків, а чоловік залишався тут, мені було страшно за нього, я хотіла повернутися якомога швидше. Кожного дня стаються інші виклики, окрім війни, люди гинуть в ДТП чи в авіакатастрофах, помирають від хвороб. 

Читати на тему

Акушерка кладе на мене дитину і… за вікном вибух! Інтерв’ю з українкою про материнство під час війни

Ольга Шпачук, яка народила під час війни, поділилася своїм досвідом та розповіла про роль матері в сучасних реаліях.

Бути вагітною під час війни – як це?

Бути вагітною у будь-який час – це щастя. Бо вагітність – подарунок долі, це Божа Благодать. Для мене, гріх сказати, що бути вагітною під час війни – погано. Так, це складно, це виклик долі, це тест на мужність, на свідомість, на усвідомлення. Це іспит, який мені потрібно було пройти, і я думаю, що я його склала.

Саме вагітність допомогла мені не впадати у панічні стани, залишатися тим, ким я є, думати не тільки про себе, а й про інших. Ти починаєш гуртуватися, розумієш, що в тобі росте інше життя, у тебе є друга дитина, навколо тебе є й інші люди, яким потрібна допомога, – і ти маєш бути мужньою.  

Вагітність – це щастя, я почувала себе щасливою. І від того, що почалася війна, внутрішнє почуття щастя від материнства нікуди не ділося, воно надавало сил та натхнення, крила нікуди не ділися, вони були й тягнули вгору. 

Я розуміла, що це дитина війни, але це її шлях. Ця дитина прийшла до мене саме в цей час, значить, вона мала прийти зараз. Такі дітки будуть символом нашої оновленої держави, коли ми переможемо, і коли ми будемо жити мирним життям. 

Наскільки мені відомо, до 24 лютого ви ще активно працювали на знімальному майданчику серіалу Слід? 

Так, я працювала до початку великої війни, працювала б і далі. Планувала народити й за два місяці повернутись до знімання. Думала, що в нас буде няня, і я зможу з маленькою приїжджати на роботу. Працювати не було важко, бувши вагітною, лише на перших місяцях через сильний токсикоз.

Тоді зніматись було “чудово”, дратували всі запахи. Хтось палить, і все – біжиш, адже тебе нудить. Всі питали “що сталося?”, а я просто пальчиком показувала, що зараз я прибіжу. Це був дуже цікавий період. 

Які були найбільші труднощі, з якими ви стикнулися під час вагітності та народження дитини в умовах повномасштабної війни?

Найбільші труднощі – це районні та сільські пологові відділення. У багатьох районних лікарнях, це як, знаєте, Радянський Союз розпався, а люди у ньому залишились. Дітей досі пеленають, досі забирають від мами, досі не дозволяють народжувати у тій позі, в якій ти хочеш, я вже не кажу про присутність чоловіка під час пологів.  

Ми народжували в Богуславі, і ледь встигли. У мене перша потуга почалася вже в машині, поки їхали до пологового. Чоловік каже “виходь”, а я не можу, в мене вже дитина в кістках, вона вже йде! Ледь-ледь дісталася до приймального відділення.

Тут завідувачка вирішила посперечатися, що не пустить чоловіка у родзал. Кажу, ну добре. Швидко перевдяглася, сказала чоловіку діставати пелюшки, будемо народжувати тут.

Мені не можна було народжувати лежачи, бо в мене проблеми зі спиною і мені лікарі рекомендували народжувати вертикально, сидячи, приймати зручне положення тіла. Тут мені кажуть: “Ні, лягай на спину — і все”. По-іншому не знають, як може народжувати жінка. 

Там була друга лікарка, яка працювала у Києві, в перинатальному центрі багато років, вона зорієнтувалася і запропонувала покласти мати на підлогу, і щоб породілля народжувала на них. Я почала тужитися, дитинка вийшла фактично одразу. Приїхала о сьомій ранку, а о сьомій сорок вже народила, дуже швидко все відбувалось.

На чоловіка там дивилися, як на музейний експонат. Типу “Боже, чоловік! Що тут робить чоловік”. Мені потім сестричка сказала, що за ці 40 років було всього два рази, коли жінки народжували з чоловіками, і обидва рази чоловіки втратили свідомість. У нас інша історія.

Завідувачка сказала чоловіку, що на третіх пологах він вже буде як професор, зможе сам всім керувати. 

Цю систему потрібно змінювати, адже багато жінок досі народжують в таких умовах. Потрібно, щоб був певний обмін кадрами, програми підвищення кваліфікації, стажування. Ці пологи – справжній виклик для мене. Це такий досвід, яким я хочу ділитися з жінками.

Читати на тему

Лише вагітні зрозуміють! Я і є той щит, який захищає усіх довкола — інтерв’ю з Вікторією Сеник

“Я горда, що я — українка. Що тут, на своїй землі, хай навіть скривавленій, народився мій син.
Ми все поборемо. Відродимось. Процвітатимемо.”

Навіть не знаю, чи могло вам після цього щось ще здатися труднощами.

Жити вагітною чи одразу після народження дитини в сільській місцевості, у сільському будинку без зручностей — для мене це не труднощі. І такі пологи теж не можу вважати труднощами, це просто шлях, який треба було пройти. Але я розумію, що для інших жінок, які продовжують народжувати в таких умовах, це складно.

Я б теж хотіла народити при спокійних обставинах, щоб ніхто не кричав, що народжу мертву дитину, мені б хотілося тиші та спокою, а мої пологи були стрімкими.

Перші пологи тривали 26 годин, вони були, за словами акушерки, надскладні. Але для мене це було набагато легше, ніж другі. Вперше я народжувала вдома, слухала музику, танцювала, робила те, що я хотіла: хотіла – лягла в ванну, хотіла – вийшла,  хотіла полежала чи поспала. І ті 26 годин пролетіли, а ці 40 хвилин тягнулися вічністю, тому що такі були обставини навколо.

Після народження доньки ви шукали якісь способи заспокоїтись та стабілізувати моральний стан? Адже велика війна тоді тільки починалася.

Найкращий спосіб для мене стабілізуватися та заспокоїтися – це прогулянка на самоті. Я дуже багато гуляла, а село в цьому дуже допомогло. Йдеш і надихаєшся. Навіть зараз, коли виходжу з дитиною гуляти й вона засинає, згадую час, коли я вагітною прогулювалася тими стежками.

Найкращий спосіб стабілізувати свій моральний стан – послухати себе наодинці, десь повз цивілізації, коли тобі все одно, у що ти вдягнений, у що ти взутий. Якщо є така можливість, то треба якомога більше дозволяти собі залишатися наодинці. 

В селі я навіть завела свій невеличкий городик. Вирощувала полуницю, кабачки, лук, часник, квасолю, горох, огірки, різні салатні трави. Це теж допомагало розслаблятися, відвертатися від думок про війну, готуватися до усього, що могло статися. Було багато інформації про можливі дефіцити продуктів, підвищення цін.

Ми в селі тушкованку самі робили, у великій кількості закупили крупи, закривали у трилітрові банки для зберігання. Поралися на подвір’ї, в городі, паралельно волонтерили та допомагали всім, чим могли. Допомагали фінансово, коли почали з’являтися доходи. Також чоловік їздив волонтерити. 

Як війна вплинула на вашу особисту трансформацію?  

В мені війна зробила величезну трансформацію. Та і не тільки у мене. Я бачу, наскільки багато людей змінили своє ставлення до того, що насправді важливо у нашому житті, а що — ні. Війна – це величезна трансформація, і тепер перед кожною людиною є усвідомлення її вибору, ким вона хоче бути далі.  

Спілкувалась Анна Гома.

Дивись важливий проект – присвяту мамам, які народили під час повномасштабної війни, — документальний фільм Мадонна. Життя триває — 14 травня, у неділю, о 23:10 на телеканалі СТБ!

А фотовиставка Мадонна. Життя триває – з 13 по 21 травня на другому поверсі ТРЦ Gulliver. Вхід вільний.

Раніше ми розповідали історію Світлани Міцкевич, яка народжувала донечку у перший день повномасштабного вторгнення. Читай її історію про труднощі, страхи та хвилювання за посиланням.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!