На початку 2023 року в Україні офіційно було зареєстровано майже 5 млн внутрішніх переселенців, про це повідомила віцепрем’єр-міністерка з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірина Верещук. Мільйони людей втратили усе своє минуле, те, що збирали протягом не одного покоління. Вони змушені були переїжджати, подекуди навіть кілька разів. Інколи у них могло виникати відчуття, що вони чужі у своїй країні.
Ми маємо розуміти, що ВПО — це не лише три літери та статус, що надає пільги. Це мільйони українців, кожен з яких має свою історію про втрати, біль, виживання, силу духу та відважність почати спочатку, незалежно від віку.
На жаль, через російські терористичні дії на території нашої країни, ймовірно, кількість внутрішньо переміщених осіб зростатиме. Адже нещодавно окупанти підірвали Каховську ГЕС, тому українці зараз евакуюються не лише з зони бойових дій та небезпечних територій, а й із затоплених населених пунктів. Під час евакуації люди беруть з собою лише необхідне, переважно це документи, гроші та цінні речі, тому на новому місці не мають нічого для життя.
Тож Вікна поспілкувалися з переселенцями та різними благодійними організаціями, щоб кожен з нас розумів краще, з якими проблемами зіштовхуються ВПО, хто їм допомагає та як ще ми можемо покращити умови життя для них.
Цей матеріал став можливим завдяки ГО Жінки в медіа за підтримки Уряду Канади в рамках проекту Голос жінок і лідерство – Україна, що впроваджується Українським Жіночим Фондом. Інформація, що представлена, не завжди відображає погляди вказаних організацій.
Максим та Ігор — дядько та племінник. Вони переселенці з Луганської області. Максим не відразу виїхав з рідного міста, перший місяць він залишався у Лисичанську. Розповідає, що його вивозила поліція під обстрілами. Спершу допомогли дістатись автобуса, а потім — до потяга, який їхав до найближчого міста. Після прибуття їх чекали гіди-волонтери та направляли вже переселенців, кому куди треба.
Після прибуття на нове місце чоловіки оформили статус ВПО та знайшли офіційну роботу. Ігор пережив інсульт, тож досі відчуває наслідки, йому ще важко говорити.
Максим розповідає, що робота потрібна, адже виплати для ВПО не надто великі, та й чекати їх доводиться довго. Через біржу влаштувався у сільську раду, працював там. Зараз вони живуть та працюють у Кіровоградській області. Житло їм надали друзі, тому переселенці сплачують лише за комунальні послуги.
— Я оформив заявку на виплати ще на початку року, а перші виплати прийшли через три місяці — 2200 грн. Також ООН три місяці виплачували допомогу. Взагалі проблематично знайти офіційну роботу.
Що можна було б покращити для переселенців? Була б робота, руки є! — каже Максим.
Переселенка з Харкова Катерина згадує, як намагалася 24 лютого 2022 року виїхати з міста о шостій ранку.
— Я шукала квитки на будь-які рейси, щоб хоч кудись із Харкова виїхати. Потім знайшла людей, які теж намагались це зробити, через них і познайомилася з парою, яка змогла нас взяти в машину і вивезти до Кременчука. Звідти мене забрали родичі хлопця в Олександрію, — розповідає дівчина.
Вона каже, що не мала проблем з житлом, адже їхала до родичів хлопця, та й мала певні накопичення на перший час. Згодом Катерина змогла знайти роботу та почала винаймати житло самостійно. Дівчина оформила статус ВПО, зробити це вдалося доволі швидко, і соціальні виплати прийшли вже за місяць.
Фото: Unsplash
— Також я подавала заявки онлайн кілька разів на допомогу від благодійних організацій, як-от ООН, але нічого не отримала.
Виплата 2200 грн — це ніщо. Я не скаржусь, бо я маю можливість працювати. Але є люди, в яких цієї можливості немає. Я не знаю, як вони на ці 2200 грн живуть, враховуючи, що багато хто втратив житло і його доводиться орендувати, — стверджує Катерина.
Ще вона наголошує, що не подобається, коли її називають біженкою.
Я не біженка у своїй країні, я вдома. Біженці — в інших країнах. Але в Україні я вдома, просто не в рідному місті, — каже вона.
Наталія і Сергій — подружжя переселенців з Лисичанська, вони переїхали в Олександрію Кіровоградської області у квітні минулого року. Дорогою їх прихистили в одній із церков, а за кілька днів знайома запропонувала пожити у неї. Так усі разом і живуть зараз.
Пара отримує виплати ВПО, але через великий наплив людей навесні минулого року оформлення документів забрало більше часу, ніж очікувалось. Роботу вони змогли знайти лише нещодавно, адже в чоловіка були проблеми зі здоров’ям.
Допомогу, говорять, отримують. Здебільшого підтримує влада Луганської області. З часом кількість гуманітарної допомоги стала більшою, тож пара цьому тішиться.
— Найбільша проблема — це житло. Оскільки ми живемо у знайомої, відчуваємо, що їй складно. Адже ти постійно з чужими людьми. Було б добре, якби місцева влада могла б виділити хоча б якусь кімнату у гуртожитку. Ми готові просто у голі стіни заїхати та платити за проживання, аби лише це було окремо, — говорять переселенці.
У пари є дитя, тому, звісно, окреме житло їм вкрай необхідне. Дитина зараз продовжує навчання онлайн, вчителі зі школи також роз’їхалися по всій Україні, але роботи не покидають.
Пара наголошує, що бачили у місті недобудови або закинуті будівлі. Говорять, якби там поставили вікна та двері та дали можливість там жити, було б набагато простіше. А поки планів не так багато, адже рідне місто досі перебуває в окупації. І хоч дім ще поки стоїть, але незрозуміло, чи витримає він наступні бої та обстріли. Лише залишається надія повернутись хоча б до рідних стін у Лисичанську.
Наталія Голубова з родиною родом з Лисичанська. Вона має трьох дітей. Коли почалося повномасштабне вторгнення родина не відразу виїхала з міста. Вони думали, що скоро все закінчиться. Утім, російські снаряди почали влучати поруч з їх будинком, тож родина перебралася в укриття.
Там було холодно, невдовзі діти почали хворіти, тож родина вирішила повернутися додому. За три дні Гради почали “прилітати” по сусідній вулиці, саме тоді родина вирішила виїжджати. Відправили старших дітей з мамою чоловіка, потім виїхали з молодшим сином. Спершу їх прихистили у церкві Слов’янська, звідти — потягом до Харкова, а потім — до Львова.
Там були волонтери на вокзалі та розповіли, куди можна звернутися по допомогу.
— Нам сказали, що документи є не у всіх. Можуть залишитися чоловік і діти, а я — ні. Це був поліційний відділ. У нас не було паспортів, переробляли, а отримати не встигли. У чоловіка підтягнувся паспорт у Дії, у мене — ні, — згадує жінка.
Родина вирішила шукати місце, де зможуть прихистити всіх. Так знайшли адресу Арени Львів.
Коли ми вийшли з відділку, не знали, що нам робити. Ми нікого не знаємо, діти вже були голодні й змерзли. Ми виїхали 31 березня, а приїхали у Львів 2 квітня, — пояснює Наталія.
Після Арени Львів родину поселили у школі, в якій вони прожили чотири місяці. Чоловік зміг влаштуватися на роботу, але за кілька днів захворів на запалення легень. За час проживання в школі Наталія теж знайшла роботу, але в неї стався інсульт.
Родина оформила соціальні виплати для ВПО, але отримати перші змогли лише за три місяці. Винайняли дім, але потім це стало не по кишені. Тоді БФ Запорука надав родині кімнату в реконструйованому гуртожитку, де вона мешкає й дотепер. Наталія та чоловік змогли знайти нові роботи.
Жінка каже, хоча отримували допомогу й від інших організацій (ООН, ЮНІСЕФ, КАРІТАС) її все одно не вистачало. Діти спершу сприймали переїзд як пригоду. Але згодом зрозуміли усю проблему та сумують за домом.
У Товаристві Червоного Хреста зазначають, що насамперед переселенці стикаються з проблемою відсутності власного житла.
— Прихистки, зокрема модульні містечка, це все тимчасове житло. Ми намагаємося підтримувати ВПО і продуктовими наборами, і спальними, але, коли люди, рятуючи життя, тікають від обстрілів з одним рюкзаком за плечима, то їм потрібно абсолютно все, щоб розпочати нове господарство, — кажуть в організації.
Будівництво гуртожитків для вагітних жінок ВПО. Фото: Червоний Хрест України
Іншою найбільшою потребою називають продукти, засоби гігієни (памперси як дітей, так і для дорослих), побутову техніку, спальні набори тощо.
Щоб розуміти загальні потреби людей, Український Червоний Хрест тісно співпрацює з державним сектором. У координації з місцевими органами влади формуються запити, які закриваються завдяки, наприклад, соціально відповідальному бізнесу.
Засновниця благодійного фонду Запорука Наталія Оніпко каже, що насамперед переселенцям не вистачає нормальних умов для життя, фінансової допомоги на заснування власної справи.
Серед переселенців дуже багато самотніх жінок, які б, може, і хотіли піти на роботу, але не мають на кого залишити дитину, тому треба створювати у громадах більше дитсадків та ясел.
У громадській організації Центр Розвиток КСВ створили проект СпівДія Працевлаштування. Цей проект має на меті допомогти розв’язати одну з головних проблем переселенців — працевлаштування.
— Цей проект ГО Центр Розвиток КСВ та експертна платформа Career Hub реалізували спільно з волонтерською Р2Р-платформою СпівДія. Ця ініціатива допомагала знайти нову роботу людям з 12 регіонів України (Чернівці, Ужгород, Тернопіль, Львів, Полтава, Рівне, Одеса, Луцьк, Хмельницький, Черкаси, Дніпро, Івано-Франківськ), які втратили через війну своє попереднє місце праці, а також була направлена на роботодавців, які шукали нових спеціалістів, — пояснюють в організації.
Так вдалося долучити до проекту 118 роботодавців, працевлаштувати понад 500 людей з близько 2000 поданих заявок, здійснити майже 3000 консультацій для шукачів роботи з-поміж постраждалих від війни людей.
В організації думають і про те, як допомогти людям з інвалідністю знайти роботу.
— Інший проект, який націлений так само на допомогу молоді у статусі ВПО — Career Hub Pro: Фриланс для молоді з інвалідністю, який існує в рамках програми USAID Мріємо та діємо, — курс навчання диджитал-професіям за напрямками: копірайтинг, графічний дизайн, відеомонтаж. Нам вдалося навчити 90 людей, 44 з них — отримали сертифікати, — коментують в ГО Центр Розвиток КСВ.
Крім цього, вони мають новий проект Навчаємо кар’єрного консультування волонтерів та волонтерок. Його створюють, що допомогти небайдужим навчитися поєднувати роботу та волонтерство. Щоб вони могли допомагати людям та забезпечувати себе фінансово.
Утім, в організації також пропонують, як можна розв’язати ці проблеми.
Часто переселенці відчувають себе чужими у нових містах.
Громади, які прихистили ВПО, мали б підтримувати людей, демонструючи гостинність через організацію заходів-знайомств з місцевістю, з культурою, з традиціями.
— Нещодавно в одній з громад, якою опікуємося, ми хотіли провести фестиваль добросусідства, але нам відмовили, бо в громаді що не день, то похорон. З одного боку, я це розумію, але з іншого… Таке тепер життя, маємо жити попри все. Кожен з нас зараз стикається з втратою, хтось втрачає рідну людину, інші — житло, а всі ми втратили наше нормальне життя, — міркує Наталія Оніпко.
А у проекті СпівДія заради дітей, наприклад, зазначають, що найчастіше діти ВПО стикаються зі складнощами соціалізації у новому місті, а також з наслідками ПТСР: порушенням сну, втратою відчуття безпеки, проблемами у спілкуванні з однолітками та рідними. Батьки дітей ВПО також часто скаржаться, що не мають достатнього ресурсу на виховання дітей та бояться нашкодити своїй дитині.
— Ми проводимо активну роботу з дітьми, щоб надати їм якісну психоемоційну підтримку, але розуміємо, що до цього процесу необхідно залучати також вчителів у школах, проводити активну навчальну роботу для освітян та батьків щодо основ психоемоційної підтримки дітей як у період війни, так і в мирний час, — зазначають у СпівДії заради дітей.
Українці не мають забувати, що внутрішньо переміщені особи в нашій країні з’явилися ще у 2014 році. Ще тоді вони мали різні проблеми, адже втратили житло, роботу, навчання через початок російського вторгнення. Ці проблеми просто не були такими масштабними та обговорюваними, але вони були. Зараз все збільшується у стократ, про це і наголошують у благодійних організаціях.
— Порівняно з 2014 роком, бойові дії відбуваються на значно більшій території, тому людей, які потребують допомоги, більше. Поки Україна не здатна запропонувати усім гідні умови для життя на новому місці, а від того маємо такий великий відтік земляків за кордон, — говорить Наталія Оніпко.
Керівниця волонтерської платформи СпівДія Ірина Тулякова каже, що у 2014 році також був великий потік переселенців.
Дуже важко було людям зі Сходу залишати свої будинки та переїжджати у нові міста. Виклики та потреби ВПО насправді не змінилися.
Але різниця у тому, що на початку війни українці ще не знали, як рухатися та що робити, як допомагати переселенцям. Зараз всі послуги для ВПО були розроблені, спираючись на попередній досвід. Утім, масштаб потреб зріс у геометричній прогресії, — акцентує вона.
Фото: Червоний Хрест України
Люди, які змушені були покинути свій дім ще у 2014 році, добре знають проблеми та потреби ВПО з власного досвіду. Катерина Тарасенко мусила виїжджати з рідного Алчевська ще у 2014 році. Після повномасштабного вторгнення Росії вона створила Кооператив Карпатські ґазди у селі Зарічне на Львівщині.
Є люди, які готові працювати на фермі. Ми вирішили найбільш зацікавленим не просто запропонувати робоче місце помічника чи дояра, а дозволити їм стати нашими партнерами.
Тобто виділимо їм землю, вони оформлять чи сімейне фермерське господарство, чи ФОП для перероблювання та стануть членами нашого кооперативу. Щоб вони не бігали й не шукали кращі місця, спробуємо разом побудувати нам будиночки. Планую невеличкі збірно-щитові будинки на дві кімнати, але це уже буде реальний дах над головою, — ділиться планами жінка.
Засновниця та президентка благодійного фонду Запорука Наталія Оніпко розповіла, що фонд надає всебічну підтримку переселенцям, а головне для них — дбати про гідність людей.
Минулого року фонд відкрив будинок на 30 мініквартир у Львівській області, зараз там мешкає 30 родин, серед яких 23 дитини. Майже усі переселенці працевлаштовані, діти відвідують навчальні заклади.
Також надаємо психологічну підтримку. Незабаром організуємо курси для майбутніх підприємців, щоб надати можливість не чекати подачок, а заробляти кошти та пустити коріння на новому місці.
У Товаристві Червоного Хреста розповіли, що пріоритетним напрямком діяльності є будівництво прихистків для ВПО, і сьогодні тимчасове житло сьогодні мають близько 1000 людей у Львівській, Чернігівській, Київській та Житомирській областях.
Зокрема, Український Червоний Хрест спільно з Львівською міською радою минулого року відкрив прихисток для матусь з малечею Незламні матусі у Львові. У побудованих двох будиночках можуть жити внутрішньо переміщені вагітні чи жінки з немовлятами. Площа прихистку 1300 м².
— Починаючи з липня Центр надав допомогу 22 родинам, які опинилися у складній життєвій ситуації з початку повномасштабного вторгнення, зокрема й 42 дітям. А за час роботи у Центрі народилося десятеро діток. Зараз там проживає 13 родин, загалом 43 людини, з них 26 дітей, — кажуть у Товаристві Червоного Хреста.
У Товариства Червоного Хреста є районні, міськрайонні, міські та обласні організації, вони на місцевому рівні підтримують ВПО.
— В організаціях волонтери й співробітники видають продуктові набори (крупи, макаронні вироби, консерви, цукор, борошно, олія та інші продукти тривалого зберігання), гігієнічні засоби (дитячі та дорослі підгузки, чоловічі та жіночі засоби гігієни, дезінфекційні розчини тощо).
Але важливо розуміти, що багато переселенців залишилися без роботи та не можуть відразу її знайти на новому місці. Тому для людей також важлива і грошова підтримка. Тому Український Червоний Хрест також підтримує ВПО в рамках надання грошової допомоги.
Ще Товариство Червоного Хреста має банки одягу, там є як нові, так і вживані речі. Кожен, хто звертається, може взяти для себе й своєї сім’ї. Крім одягу, там є іграшки для дітей, посуд, ковдри, постільна білизна, рушники тощо.
Також спеціалісти Товариства Червоного Хреста України проводять заходи з психосоціальної підтримки постраждалих: дітей, родин, людей літнього віку тощо.
У ТЧХ кажуть, що сьогодні українці внаслідок війни мають обмежений доступ до первинної медицини. Червоний Хрест України започаткував роботу мобільних медичних бригад, які працюють у найвіддаленіших куточках нашої країни. Відтепер у 22 областях України 100 бригад надають безплатні медичні послуги населенню.
У дітей внутрішніх переселенців також є проблеми, зокрема їм треба знайти нових друзів, соціалізуватися та звикати до нових умов. Проект СпівДія заради дітей — це дружній до дітей простір, де кожен може отримати психоемоційну підтримку від кваліфікованих менторів.
— Ми розробляємо унікальну програму, яка складається з творчості, активності та STEAM підходів до неформальної освіти. Усі наші заняття безоплатні, тому кожна дитина, незалежно від свого статусу, може долучитися до наших занять та знайти друзів, відчути підтримку від менторів, — кажуть в організації.
Утім, СпівДія безплатно допомагає не лише дітям, організація має кілька напрямків роботи:
В Українському Червоному Хресті зазначають, що джерелами формування їхнього бюджету є внески членів Товариства, благодійні пожертвування та допомога від громадських організацій, інших юридичних осіб та окремих громадян. Також допомагає соціально відповідальний бізнес, партнерські національні товариства інших держав, наприклад, Канадського Червоного Хреста, Німецького Червоного Хреста, Австрійського Червоного Хреста тощо.
Засновниця фонду Запорука каже, що основним джерелом фінансування фонду є міжнародні донори.
Ми зробили цей вибір з початком повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Хочемо, щоб кошти, які жертвують іноземці чи виділяють уряди інших країн, витрачалися в Україні ефективно.
Справа українців — донатити на допомогу армії. А професійні благодійні фонди мають навчитися працювати з міжнародними організаціями та пропонувати гідні варіанти розв’язання соціальних проблем нашої країни, — переконана Наталія Оніпко.
А проект СпівДія заради дітей тісно співпрацює з ЮНІСЕФ та Міністерством молоді та спорту. Крім цього, отримують сильну підтримку від місцевих молодіжних центрів, громадських організацій та приватних бізнесів, які готові включатися та підтримувати українських дітей.
В Українському Червоному Хресті зазначають, що питання покращення якості життя ВПО треба розглядати на загальнодержавному рівні.
— Насправді гуманітарна криза зростає, і потрібно об’єднувати зусилля всіх стейкхолдерів, аби зробити ще більше хороших справ, і допомогти якомога більшій кількості людей.
Наталія Оніпко каже, що треба створювати умови для інтеграції та адаптації переселенців на нових місцях.
На жаль, ми розуміємо, що багатьом просто нікуди повертатися. Навіть нещодавні страшні події… Південні регіони затоплені, чи зможуть люди туди повернутися? Коли це стане можливим?
Прихистки з загальними кімнатами та готовою їжею — це допомога у перші дні, кризова, а далі потрібно шукати, де розселити людей, дати їм землю, яку вони звикли обробляти, або ж — кошти на відкриття власної справи. Давати пільги чинним бізнесам, щоб вони могли працевлаштовувати людей, які втратили все. Допомагати людям з дітьми знайти навчальний заклад, не онлайн, а офлайн, щоб діти відвідували школи, спілкувалися, знаходили друзів, жили своє дитинство, — переконує вона.
Багато українців були вимушені покинути свої рідні міста, адже їх знищили росіяни. Утім, навіть на нових місцях вони відновлюють свою діяльність та працюють, щоб підтримувати Україну. Раніше ми розповідали історію Микити Леуцького, який пройшов пекло Маріуполя та відновив свою діяльність у Дніпрі.
А ще у Вікон є свій Telegram та Instagram. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!