Доньки жителя села Ларжанка Одеської області Олександра Караяні, що загинув у боях за Херсон, вирішили віддати татів старенький позашляховик УАЗ-469 на потреби військового підрозділу, де він служив.
Таке рішення сестри Тетяна, Ірина та Альона ухвалили близько місяця тому, коли минуло півроку з дня загибелі їхнього батька. Татову автівку вони переганяли усі разом. Таким складом вони, попри наявність вже власних родин, й крокують по життю. До такої згуртованості їх привчив батько.
— За кермом сиділа сестра Альона. Ми підтримували. Щоправда, спочатку не могли завезти УАЗик, бо ж він довго простояв. Тож поїхали швидко шукати акумулятор. Добре, що знайшли. Треба було бачити, як його міняють три дівчини, але попри такі пригоди, ми впоралися, — розповідає найстарша з сестер Тетяна.
Сестри говорять, УАЗик їхній батько використовував для роботи. У рідному селі був підприємцем. Мріяв, що після закінчення війни продовжить власну справу, бо понад усе любив роботу. А ще — автівки. Майже усе своє життя Олександр працював водієм. Поратись з автомобілями навчив і своїх дівчат, які з дитинства спостерігали, як батько лагодить транспорт.
Тато був не лише водієм від Бога, але й розбирав й збирав ті авто по гвинтикам. У нього в гаражі було затишніше та чистіше, ніж в багатьох господарок. З таким батьком, ми теж звикли до порядку. Інакше просто бути не могло.
— І до машин ми ставимось відповідально. Так що, масло спочатку змінимо, а кросівки нові собі потім купимо. Хай краще масло буде поміняне, це головніше, — розповідає донька загиблого захисника Альона.
Татове авто віддали на потреби 88 окремого батальйону морської піхоти, де і служив їхній батько. УАЗик передали Ізмаїльському судноремонтному заводу, де близько місяця радянський позашляховик модернізували.
Тепер авто розраховане на екіпаж з трьох людей. Його планують використовувати для підвезення боєприпасів та продовольства, евакуації поранених, а ще залучатимуть до участі в боях.
Авто було тентованим. Дах ми зробили залізним, обрізали двері, подовжили кузов. Зробили щось на кшталт пікапа. Зробили ще підставку під кулемет, калібрів 12 та сім. Буде стояти для ведення бою.
— Такі автівки дуже потрібні на фронті, вони дуже цінні, бо досить маневрові. Оскільки на великому позашляховику під час ближнього бою не під’їдеш у разі евакуації поранених, або якщо треба боєприпаси підвезти. А на цьому під’їхав, відстріляв, евакуював і поїхав, — розповідає майстер з обслуговування бронетанкової колісної техніки 88 окремого батальйону морської піхоти Іван Работа.
Майстри розповідають, роботи залишилося небагато. Планують замінити двигун на більш об’ємний дизельний та провести ремонт ходової частини. Позаяк основну роботу з модернізації вже провели, УАЗик вирішили показати донькам його власника. Сестри одразу не могли впізнати автомобіль батька.
— Він в тата був дуже доглянутим, не іржавим, на ходу. Батько дбайливо ставився до машин. Їх у нас після нього залишилося аж три. Але апгрейд УАЗика зробили неймовірний. Це ефект “вау”, чесно кажучи. Ми в шоці. Дай Боже, щоб він тепер допомагав хлопцям там на передовій, татовим побратимам, — каже донька загиблого воїна Ірина.
Олександр Караяні робив те, що він вміє найкраще і на передовій. Чоловік служив водієм роти вогневої підтримки 88 окремого батальйону морської піхоти.
Захищати рідну землю він пішов на початку повномасштабної війни у віці 56 років. Повістку отримав у березні та ані хвилини не роздумував. Родина каже, це рішення їм далося нелегко, але татова позиція була незмінна. Ще з часів Революції гідності свою позицію висловлював чітко та однозначно.
Дев’ять років тому ми мало що розуміли у своєму віці. Але тато ще у 2014 році нам пояснював, що і до чого.
— І після початку повномасштабного вторгнення військ РФ в Україну він казав, що хай забирається. А кому щось тут не подобається, то хай їдуть за бугор. Я на своїй землі, я тут народився, тут і буду жити у вільній Україні. Для нього це було головне. Тому коли батьку дали повістку, він не вагаючись, рюкзак зібрав і пішов, — розповідає донька Ірина.
Декілька місяців Олександр Караяні разом із побратимами захищав берегову лінію рідної Одещини. У вересні їхній підрозділ перекинули на Херсонський напрямок. Там переходячи річку Інгулець під час ворожого артобстрілу й загинув воїн. Найважче втрата дається його старенькій матері Марії Трохимівні.
Син дзвонив рідко. Але коли міг, то казав, мама тримайся. Все буде добре і ми обов’язково переможемо. Напередодні його смерті я не змогла до нього додзвонитися, це була п’ятниця. Подумала, що тоді зідзвонимось у неділю, а в суботу мого Сашка вбили.
Не вистачає захисника і його старшій сестрі Тетяні. Вони також йшли по життю разом, так їх привчили батьки.
Саша був дуже уважною, доброю та надійною людиною. Він був з тих чоловіків, що мало говорять, але багато роблять. Брат хоч і молодший за мене, але дійсно був моїм захисником та помічником. Не знаю, як ми тепер без нього.
— І через півроку не можу прийняти цієї втрати. За цей час дуже багато згадую наше дитинство. Саша дуже любив природу і ще маленьким хлопчиком накривав нам пікніки на городі. А ще пам’ятаю, як він мого кавалера побив, хоча той був старший за нього. Дуже мені не вистачає брата. І мамі тяжко, вона дуже здала, — розповідає сестра Олександра Караяні Тетяна.
Нелегко і трьом донькам Олександра. Матір вони втратили у 2017 році. Тож батько для своїх дівчат був опорою, захисником та найкращим другом. Розповідаючи про нього, сестри не можуть стримати сліз.
Тато виховав в нас самостійність, згуртованість, любов до людей, роботи та країни. Батька не вистачає як друга. Ми завжди могли до нього прийти, поговорити, поради спитати. В нього завжди була точку зору і він відстоював її, це дуже цінно. З чоловіком посваришся і біжиш татові розповідати, от як подружці.
— Ми втрьох вже дорослі, маємо свої родини, дітей. Але біля батька ми самі відчували себе маленькими, справжніми татовими доньками. Цього дуже не вистачає. Та тепер ми маємо нести пам’ять про нього і не підвести, — кажуть доньки Олександра Караяні.
Авто захисника Олександра Караяні вже за тиждень відправлять виконувати бойові завдання на сході України. Його доньки кажуть, хочуть аби таким чином жила пам’ять про їхнього батька і сподіваються, що татова автівка врятує ще не одне життя його побратимів.
Щодня українські захисники роблять усе, щоб захистити нас, навіть віддають своє життя. Так під час бойового завдання загинув Денис Кирилюк. Читай історію льотчика, який здійснив понад 80 бойових вильотів та боронив наш спокій.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!