Армії потрібні жінки, але ніхто не хоче думати про те, що все має бути підготовленим, щоб прийняти їх! Інтерв’ю з ветеранкою Юлією Шевчук

29-річна Юлія “Печенька” Шевчук — ветеранка, волонтерка, інструкторка з домедичної підготовки, парамедикиня добровольчих евакуаційних підрозділів. Псевдо Печенька дівчина отримала ще під час Революції гідності, бо постійно приносила із собою печиво і пригощала ним людей. До війни вона писала диплом. З початку війни у 2014 році Юлія пішла працювати парамедиком на швидкій.

У 2016 році під час мінометного обстрілу отримала поранення обох ніг. Юлія — членкиня Жіночого Ветеранського Руху. Ми поспілкувалися з нею про реабілітацію ветеранів, сексизм в армії та майбутню перемогу.

Про початок повномасштабної війни

Я розуміла, що вторгнення може бути, навіть вже починала готувати себе та сім’ю. У грудні вирішила пройти “технічний огляд” свого організму, підлікуватися. Потім вирішила, що треба приділити час роботі. Пізніше захворіла на Covid-19, щойно одужала, і за два дні почалося широкомасштабне вторгнення Росії в Україну.

Я була в такому напіврозібраному стані. На той момент у мене була спільна справа з моїм хлопцем. Ми займалися медичними розхідними. Частину тих медичних розхідних вирішила просто в нуль закупити у своїх знайомих. Ми з цього нічого не заробляли. Саме тоді вони “зависли” на пошті. Це був додатковий стрес. Війна, широкомасштабне вторгнення несеться, а в мене посилка затримується на якомусь логістичному складі. Частину не виготовили й сказали, що не будуть. Частину грошей вже переказали, ти не розумієш, що буде: як їх повертати, що з тими розхідними. 

Був такий незрозумілий стан, навіть мої плани про те, що я відразу опинюся в Госпітальєрах не здійснилися.

Перед тим знайомилася зі своїм екіпажем, з яким я мала працювати на випадок широкомасштабного вторгнення. Але в той день дівчинка з мого потенційного екіпажу сказала, що у найближчі два тижні не зможе долучитися.

Хлопчик з того екіпажу повідомив, що у муніципальній варті, його долучили до патрулювання міста. Першого дня доїхала до бази, але в мене собака лабрадор, за кілька годин зателефонували та сказали забрати його. Приїхала, сказала Госпітальєрам: “Добрий день”, а потім сказала: “До побачення” і поїхала до собаки. Улюбленця залишили в тому ж місці, просто у нього був стрес. А потім поїхала у військкомат.

Читати на тему

Де б я не була, в Україні я вдома! Історія військової Хуліганки про рішення піти воювати та сильних українок

Військова розповіла, що допомагає триматися на фронті та що думає про фейки росіян.

Про рішення щодо військової служби

Наступного дня, коли вже розв’язали проблему з собакою, намагалася викликати таксі до місця Госпітальєрів. Ніхто ці замовлення не брав. Єдине місце, куди змогла викликати таксі, — військовий комісаріат. В принципі, мені й сказала ця людина, що він взяв замовлення виключно через те, що це був військовий комісаріат. Я розуміла, що я буду брати участь (у військовій службі — ред.) у будь-якому випадку. Просто на той момент у мене були сумніви: це будуть Госпітальєри чи все-таки військкомат.

Маю кілька освіт, але саме медична — незакінчена. Закінчена — фізичний терапевт, ерготерапевт. 

Я не хотіла, щоб помирали люди без медичної допомоги. Знаю, що коли загострюються військові дії, є дуже велика потреба в навчених медичних руках. Тому це моя мотивація. На мою країну напали у 2014 році. Тоді я навчалася в університеті, на той момент не відчувала в собі такої сили. Долучалася до того, що вміла. Проходила різноманітні навчання.

Коли відчула в собі достатній рівень компетенції, щоб навчати військових, почала це робити. Коли зрозуміла, що в мене є рівень компетенції, щоб працювати на швидкій волонтерській — робила це.

Коли почалося широкомасштабне вторгнення, розуміючи, що в мене є досвід як інструкторський, так і роботи на швидкій, знала, що знайду, де застосувати знання у війську.

Мотивація участі у війні проста: чим менше людей загине без допомоги або через неправильно надану, тим менше болю буде в цьому світі й Україна швидше переможе. Якщо я можу якось долучитися до цього, то робитиму це.

Про ставлення суспільства до військових

До 2014 року адекватного ставлення до військових у суспільстві не було. Це демонструвалося і політикою, і тим, як ми розпродували всю можливу зброю, як виділявся бюджет тощо.

У 2014 році це ставлення дещо змінилося, але не тотально. Змінилося у певного відсотка населення на певний час, поки не зрозуміли, що конфлікт локалізований. А до іншої частини так і не дійшло, що трапилося. 

Також не було чіткої артикуляції про те, що це війна, що ми воюємо з росіянами. Хоча, в принципі, будь-яка тямуща людина могла зрозуміти те, що важка техніка не береться в сільгоспмагазині. Зброя в такій кількості та патрони до неї теж звідкись мають братися. Якщо беруться у полон кадрові російські військові, ще й цілими підрозділами, то вони не випадково опинилися в Донецькій і Луганській області. 

Але, мені здається, що це просто людська особливість: тобі хочеться перебувати в безпеці, знати, що ти хороша людина і з тобою нічого поганого не трапиться. А все інше максимально витісняєш. Це торкнулося певного відсотка населення, тому було таке ставлення.

Коли почалося широкомасштабне вторгнення і коли фактично кожна область України відчула на собі небезпеку, це торкнулося набагато більшої кількості населення. Мені здається, що зараз я не знаю жодної людини, яка б особисто не знала когось, хто воює, або в неї не було члена сім’ї, який воює чи воював. Це набуло більшого масштабу, тому й ставлення трохи змінилося.

Але водночас спостерігала: коли з Київської області вже вигнали росіян, то велика кількість людей почала хотіти жити так, як жили до повномасштабного вторгнення. 

Наприклад, ті самі підрозділи тероборони почали активно просити з тих місць, де вони перебували. З добровольчими підрозділами теж. Наприклад, просили звільнити приміщення, бо мали б студенти заїжджати на навчання.

Читати на тему

Вперше це складно пережити. Біологиня Ріна Резнік про роботу медикинею на фронті й болючі втрати

Читай історію бойової медикині Ріни Резнік — у матеріалі.

Якийсь відсоток почав це все знецінювати, а інший — продовжує долучатися та допомагати. Це набагато масовіше явище, ніж у 2014 році. Але й процеси схожі, просто на більшій вибірці. Коли по тобі вже фактично не стріляє, то певна кількість людей починає розслаблятися, не думають так активно: “А що там військо, а чим йому ще треба допомогти?”

Але також читаю пости у соціальних мережах, що з військових не хочуть брати кошти в певних місцях. Я, наприклад, зверталася між ротаціями за певними медичними послугами, мені їх пропонували безплатно. Тому частина допомоги явно зменшилася, про це говорять і військові, і волонтери, але вона більш масштабна. Люди досі більше заряджені, ніж у 2014 році.

Колись у 2016 чи 2017 році чула в таксі скарги по типу: “Розвелося тих військових тепер, поприходили”. Ніби занадто заважають мирному населенню жити.

Щось подібне кілька разів чула від знайомих навіть зараз.

Пригадую не дуже гарну ситуацію, з якою зіштовхнулася в таксі. Минулого червня я мала травму обох ніг. Дуже довго перебувала в Києві на відновленні, їздила в реабілітаційний центр. Одного дня мала поїхати до подруги. Таксист зупинився невідомо де, а я в тактичному одязі була. Поки я до нього дошкандибала, минув певний час очікування. Я йому ще сказала, що мене треба підвезти прямо під будинок, бо я погано ходжу. Ще розбиралася зі службою таксі з цього приводу. Бо зараз дуже багато може бути таких пасажирів, які погано ходять, у військовому одязі. Можливо, треба щось з цим зробити?

Частини людей це не торкнулося, тому вони й досі вважають, що вони нас туди не посилали та не просили захисту. Нічого з цим не зробиш.

Читати на тему

Боротися не тільки з ворогом, а й із системою — військова про ставлення до жінок в армії та намагання щось змінити

Військова розповіла, яке упереджене ставлення досі існує до жінок в армії.

Про очікування від контрнаступу

Мене турбують ці великі очікування контрнаступу, ледь не з пивом та попкорном. Бо контрнаступ і будь-які наступальні дії для медиків складні. Фактично, працюєш майже цілодобово, без відпочинку, бачиш дуже великий обсяг людських втрат: або поранених, або загиблих.

Наступати набагато важче, ніж оборонятися. Яким би вдалим не було захоплення 1 км, 20 км чи навіть 30 м — все одно наступальні дії, на жаль, супроводжуються людськими втратами. Мені особисто дуже важко уявити, як це можна спостерігати з попкорном.

Як можна прийти та сказати військовому: “А коли ви вже там у наступ, а чого ви досі не відвоювали те й те?”. Тобі просто хочеться цю людину повернути до реальності.

Про сексизм і дискримінацію в армії

Перед Жіночим ветеранським рухом був такий проект, який мав назву Невидимий батальйон. Ця платформа сформувалася навколо фільму Невидимого батальйону, але туди потім долучилося більше активних ветеранок. Пізніше почалися розмови про створення руху.

Спробували тоді лобіювати цю ідею, щоб розширити список посад, доступних жінкам. Бо жінки не мали можливості обіймати певні посади досить довгий час. Їх записували швачками, медиками, кухарками тощо. А потім виникає питання: “Чому людині з такими посадами треба давати орден За мужність?”, як було з Андріаною Сусак. 

Тоді вдалося за допомогою грамотної адвокації продавити ці посади. Це була не лише грамотна адвокація, ще підсвічувалися кейси про те, що жінка може бути у війську, може бути ефективною, і що є жінки, які дійсно цього хочуть.

Через те, що це супроводжувалося адвокацією, роботою в медіа і роботою з військовими, на певний час дійсно ситуація почала змінюватися в певних підрозділах.

Незалежно від того, є посади чи немає посад, певні підрозділи принципово, казали: “Ми жінку не братимемо”. Оскільки армія реально стала вже більш фаховою на той момент, то певний рівень цих упереджень знизився.

Але з початком широкомасштабного вторгнення туди почали приходити люди, які не мали відношення до війська. Тому я не можу сказати, що побачила разючі відмінності зараз і після початку війни на Донбасі. Але не можу сказати, що часто стикалася з відвертим сексизмом. 

“Можливо, ти посидиш на третій лінії? Можливо, не будеш туди їхати. Можливо, ми без тебе з’їздимо?”. Це я вже просто не сприймаю. Але такі історії є. Я б не сказала, що вони кудись поділися. 

Я стала з таким стикатися рідше, бо мене часто представляють спочатку підрозділу як людину з досвідом або як старшого екіпажу. Ще за мною ще стоїть мій водій з вагою 120 кг. Чомусь зараз сильне бажання розказати мені, куди піти народжувати дітей, виникає лише у дуже “дивних” й не одразу.

Будемо відвертими, з цим жінки стикаються чи не в кожній сфері, особливо де більшість — чоловіки. Але з військом ця ситуація жахливіша, бо, на жаль… Коли жінок на наших теренах почали активно залучати до військових підрозділів? Під час війни. 

У Першу світову була Олена Степанів, Софія Галечко — перші жінки-офіцери. У Другу світову. І зараз.

Армії потрібні жінки, але ніхто не хоче думати про те, що усе має бути підготовленим, щоб прийняти їх.

Має бути військова форма під жіночі параметри, полегшені плити, підготовлена інфраструктура і мають працювати гарячі лінії, за якими жінка може звернутися у разі гендерно обумовленого насильства або в разі сексуальних домагань або сексизму. Ця вся система має працювати. Мають бути підготовлені військкомати, які розумітимуть, що з жінками можна робити, де вони можуть служити, як переробити їх цивільний фах у військово-облікову спеціальність. 

Наприклад, мені у 2021 році як доброволиці дали статус учасника бойових дій. Я прийшла в військкомат ставати на облік як учасник бойових дій, і водночас захотіла стати на військовий облік звичайний. Прийшла з усіма документами, попереджала, що хочу цього. Але мені сказали, що в мені не зацікавлені. “Закінчиш свою медичну освіту — тоді приходь”. 

Через півроку кажуть про закон, що всі жінки з вищою освітою мають стати на військовий облік. Там розписано, що я маю стати по всіх своїх вищих освітах на військовий облік, навіть через свою роботу. А мені менш як півроку тому військкомат відмовив. 

В усьому має бути система. І зміни мають більш продумано відбуватися. Розумію, що у нас війна. Але все-таки хотілося б, щоб робота велася більш активно, щоб жінці потрапити у військо було легше. Знаю випадки, коли дівчата приходять у військкомат, проходять медичні комісії, є абсолютно здоровими, але їм все одно вигадують якусь хворобу, щоб не брати їх на військовий облік. Потім підрозділ у ручному режимі розв’язує питання з військкоматом.

Читати на тему

Вона однією з перших пішла у Гвардію наступу! Історія прикордонниці, яка пережила пекло Маріуполя

Історія української військової, яка чекає чоловіка з полону та однією з перших пішла у Гвардію наступу.

Про реабілітацію жінок і чоловіків

У 2016 році, за півроку після мого поранення, у мене почав підійматися тиск. Його неможливо було збити. Я викликала швидку, мене забрали в лікарню в терапевтичне відділення. Потім там дізналися, що я мала поранення. Вирішили перевести в неврологію. Там я поскаржилася на те, що в мене набрякають ноги.

Перший лікар, який прийшов до мене в неврологію, був психіатр.

Мені розповідали про те, як маю любити себе, не нервувати тощо. Тоді у мене піднялася температура понад 40°C.

Виявилося, що в мене весь цей час відмовляли нирки. Маленька ситуація, але показова.

Були медики, які взагалі некоректно себе поводили. Наприклад, казали: “Народиш — все пройде”. Відповідаю: “Що пройде? Жіночий організм інакше відновлюється після пологів чи що? Чи наслідки мінно-вибухової травми зникають?” Хочеться, щоби лікували не стать, а людину.

Некваліфікованість і невміння працювати з колишніми військовими — це загальна проблема, не тільки жіноча.

Знаю і чоловіків, і жінок, яких лікували об’єктивно жахливо. Також знаю тих, кого лікували добре. Хочеться, щоб це змінювалося системно. 

Зараз намагаються це змінити. По-перше, спочатку Індженіус робив методичні рекомендації для сімейних лікарів, як працювати з ветеранами. Зараз Жіночий ветеранський рух має схожий проект, але трохи глибше, більше підлаштований під українські реалії. 

Хотілося б, щоб насамперед навчилися нарешті працювати з ветеранами обох статей за доказовими протоколами, об’єктивно і нормально їх лікувати. Щоб спеціалісти знали, вміли, розуміли всю специфіку. Також у жінок-ветеранок може страждати репродуктивна функція. Цистити, перенесення тяжких предметів шкодять обом статям, звісно. Але знаю ветеранок, які, на жаль, не можуть самі народити.

Якщо ветеран або ветеранка втратив(-ла) здоров’я, професію чи можливість закрити свої базові потреби через те, що він вклався в захист країни та людей, то було б добре зі сторони держави коштами, які є, і залучаючи донорські, пріоритетно закрити хоча б базові потреби, які пов’язані з подальшим працевлаштуванням ветерана(-ки). Щоб він/вона мав(-ла) змогу надалі закривати ці потреби самостійно. 

Великій кількості ветеранів можна допомогти малими фінансами та кров’ю. Дати можливість вчасно пройти чекап і підлікуватися/поспілкуватися з психотерапевтом, облаштувати робоче місце чи отримати невелику підтримку на відкриття своєї справи. І від цього виграє ветеран, його сім’я, спільнота та країна в цілому. 

Наприклад, чому я пішла на фізичну терапію ерготерапію? Бо якоїсь миті зрозуміла, що я до наукової кар’єри повернутися не можу. Захищала диплом виключно на силі волі, бо отримала поранення якраз за кілька місяців до захисту. Я захистила його, але інколи трапляється так, що ти не можеш текст прочитати. Про яку науку може йти мова? Треба думати, ким працювати далі, шукаєш варіанти.

Читати на тему

З журналістки у військовослужбовицю: історія Тетяни про зміну професії, волонтерство та чим займається жінка на службі

Розповідаємо історію Тетяни, яка з журналістки стала військовослужбовицею.

Про перемогу

Я точно не бачу її такою, як велика частина українців про неї думає — про те, що ми повернемося до того, що було.

Ми не повернемося. Більшість з нас уже абсолютно інші люди. Ті самі, але інші. І воно вже так не буде, навіть якщо війна закінчиться завтра. 

По-перше, я не бачу передумов, що війна закінчиться завтра. Навіть не бачу передумов для того, щоб вона закінчилася через півроку чи навіть рік. Якщо навіть війна закінчиться через півроку, ми матимемо досить довгий процес розмінування та відбудови. Чесно, я всією душею вірю в нашу перемогу, в наших людей, але я не така оптимістична, як інші.

Про плани

Точно можу сказати, що буду в Україні. Але де буду — не можу сказати. Розумію, що мені певний час захочеться відпочити, якось реабілітуватися. А потім хотілося б долучатися максимально активно, можливо, до реабілітації, можливо, до якихось системних змін. Можливо, мій досвід або моя експертиза були б комусь цікавою. Впевнена, якщо людина хоче щось робити, вона точно знайде можливість. В мене є таке бажання, тому я спокійна.

Поки ще трішки побуду в Києві (на ротації — ред.). Мене відібрали в цьому році на Ігри нескорених. Маю поїхати на спортивні збори. Потім хочу знову на ротацію.

Інтерв’ю підготовлене командою ГО Український Жіночий Конгрес у співпраці з Starlight Media.

---

Тисячі українських жінок захищають нас на рівні з чоловіками, вони гідно виконують свої завдання та вже мають плани, які хочуть виконати після нашої перемоги. Раніше ми розповідали історію бійчині на псевдо Акула про службу та мрії.

А ще у Вікон є свій Telegram та Instagram. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!