Є таке слово “треба”, і я не можу інакше: історія 22-річного бійця на псевдо Павук про війну

Йому лише 22 роки, він народився та виріс у Києві. До початку повномасштабної війни навчався на архітектора. Брав участь у наукових дослідженнях у галузі будівництва та різноманітних архітектурних конкурсах та навіть перемагав.

Коли розпочався наступ Росії, зрозумів, що треба йти захищати Україну. Військовий на псевдо Павук розповів Вікнам про будні на війні, найяскравіші спогади та що потрібно буде бійцям після закінчення війни.

— До вторгнення всі говорили про те, буде війна чи ні. Моя мама через це переймалася, а я казав: “Не буде війни, то добре, а якщо буде, то підемо захищати нашу неньку”. У мене тато та його батьки дуже проукраїнські, тож усі ці мотиви завжди були у родині. Для мене йти воювати не було якимось рішенням, це просто сталося, — розповідає Павук.

Він та його батько стали командирами підрозділів. Мати, звісно, хвилюється, але каже, що не зрозуміла б, якщо вони вчинили інакше. А для своєї сестри військовий — супергерой, вона його любить та поважає. Уся родина пишається ним.

Про обов’язки та підрозділ

Павук — командир підрозділу, тож живе в окопах та виконує свої обов’язки: організовує виконання бойових завдань та слідкує за особовим складом. Його люди мають бути одягнуті, ситі, радісні, наскільки це можливо виспані та зігріті. Він наголошує: робота не з простих, але на війні уся робота така. 

— Атмосфера у підрозділі — найкраща. Бувають конфлікти, суперечки чи непорозуміння, але правду кажуть, що тут люди дійсно стають братами й сестрами. Чесно, між людьми відбувається комунікація набагато приємніша, ніж у цивільному житті. Бувають реально халепи, але від того тільки смішно. Всі одне одного підтримують та допомагають, люблять, поважають. Стосунки — прекрасні, — розповідає військовий.

Він уже називає побратимів друзями та каже, що, напевно, вони його знають краще, ніж рідна матір. Вони його бачили у тих ситуаціях, яких їй не доводилося. 

Я їх люблю і відчуваю, що вони люблять мене. Як на мене, саме так і має бути у підрозділі. 

Чого не вистачає на війні

За його словами, на фронті не вистачає багато звичних речей.

— Нас вдягають, є спорядження, але, ясна річ, що тут ти не завжди миєшся, рідко змінюєш шкарпетки. Буває таке, що по п’ять днів не роззуваєшся, і це нормальна практика. Щоб воювати й підтримувати себе, то вистачає всього. Холодно, мокро, сиро, але інакше бути не може, — говорить військовий. 

Додає: усі сумують за рідними, коханими чи друзями. Буває так, що кілька тижнів можеш не виходити на зв’язок. Також на війні хлопець почав розуміти, настільки сильно любить певні речі.

— Я казав, що любив, але не розумів, наскільки сильно. Наскільки сильно я люблю рідне місто, друзів, родину. На війні я це зрозумів. Відчуття доволі сильне і дивне. Я ніколи не був так далеко від тих речей, які люблю. Тому раніше не відчував такого, — ділиться він.

Про мотивацію воювати говорить, що для кожного це щось особисте, але для нього це просто “треба”.

— Знаєте, можливо, в дитинстві батьки казали: “Є таке слово “треба”. 

І тут це слово “треба” настільки сильне, що я навіть не думаю інакше.

Я буваю втомлений, але я навіть не думаю про це, сприймаю як рутину. Як-от люди йдуть до магазину, бо їм треба продукти, я роблю цю роботу, бо так треба. Інакше я не можу, — наголошує Павук.

Розумний військовий вміє правильно боятися

Війна в Україні розпочалася вже давно. Тоді хлопцю було лише 14 років. Він, як і більшість українців, недооцінювали її.

— Я почав відчувати, напевно, сором за те, що я недооцінював події, що відбувалися з 2014 року. Це мало назву АТО, але це була така ж сама війна. Можливо, якби всі сприймали війну з 2014 року, так само як зараз, то до повномасштабної війни й не дійшло б, — каже він.

Українських воїнів описують як безстрашних героїв. Але Павук пояснює різницю між “безстрашний” та “сміливий”.

Безстрашна людина не розуміє, де вона і що відбувається. А смілива людина — це та, яка боїться, але все одно робить усе, що треба, — зауважує він.

Він зізнається: коли тільки прийшов на війну, був малоосвічений та по-дурному безстрашним. 

— З кожним днем ти розумієш і дізнаєшся про зброю, яка є у ворога, то стає страшніше. Але тебе не трусить, ти стаєш обачнішим, частіше дивишся під ноги, робиш усе повільніше. Більше дивишся, менше ходиш, — розповідає військовий.

Він згадує момент страху, коли всередині дійсно все трохи трясеться. Це було під час сильного обстрілу. Військові зайшли посадку й мали копати окопи.

Ти встаєш, копаєш і чуєш — міна летить. Ти падаєш. Цей звук, чим ближче до землі, тим він гучніший. Ця доля секунди, коли вже от-от вона впаде, тоді всередині все стискається, — поділився хлопець.

Коли одного разу він отримав поранення в ногу, тоді зрозумів, що не безсмертний. Під обстрілом його евакуювали та надали допомогу. Хлопець запевняє:

— Страх — це нормально. Розумний військовий — людина, яка вміє правильно боятися, яка вміє бути сміливою, бо безстрашшя — це шлях до поганих наслідків.

Читати на тему

Готова на все, аби допомогти пораненому — історія парамедика Ластівки, яка оберігає життя на Донеччині

Парамедик з позивним Ластівка зараз на Донеччині. Читай історію дівчини, яка приєдналась до ЗСУ без бойового досвіду.

Історія про найяскравіший спогад 

Павук розповідає, що на війні відбувається багато подій, які сильно закарбовуються в пам’яті. Люди настільки сильно радіють дрібничкам, що вони запам’ятовуються, як якесь кіно. Він розповів історію, яка трапилася в Ірпені. Близько п’яти днів були проблеми з підвозом їжі, військові перебували у котеджному містечку, у якому велися бої. 

— Ми заходили в будинки, вели оборону, займали певні позиції. Усе це було від будинку до будинку, щоб ніхто не бачив та не чув, щоб не “прилетіло”. З будинку в будинок лізеш і знаходиш якусь цукерку на столі, яку люди лишили, і ти її можеш з’їсти.

Важливий момент, ми довго про це думали, й, можливо, це не можна назвати мародерством. Але це було питання виживання, їсти хотілося. 

Мій підрозділ не брав у будинках нічого, окрім їжі та води. Ти біжиш з будинку в будинок, там цукерку взяв і перекусив, там взяв і перекусив, і біжиш далі, виконуєш бойове завдання, — розповідає він. Підрозділ зайшов в один будинок, в якому перебував дві доби. За словами військового, там відбулося дещо неймовірне.

— Було дуже холодно, ми замерзли, не їли. Заходимо в цей будинок, там був господарський блок. Я заходжу в це приміщення й бачу гриль на газовому балоні. Молюся усім можливим богам, запускаю гриль, і він горить.

Ми розуміємо, що це теплий чай, кава, вечеря. Я біжу до хлопців, розповідаю про знахідку. 

Ми знаходимо картоплю, дістаємо банку тушкованки, яка в нас була, та варимо пюре з нею. 

Я пам’ятаю, як зараз: був вечір, дуже гарний захід сонця, як в кіно. Ми вийшли на газон, впали на нього, взяли нашу вечерю та їли те пюре… І так було нам гарно!

Цей спогад та душевні розмови настільки відбилися у моїй пам’яті, що я цей момент запам’ятаю надовго, — поділився військовий.

Про російську мову

Російську мову, музику, медіа тощо Павук називає хворобою, яку так швидко не подолати. Він каже, що треба мотивувати людей переходити на українську, а не примушувати.

Не соромити людей за те, що вони говорять російською, а придумати мотивацію для них переходити на українську. Цю проблему дуже складно розв’язати, але зробити це важливо. 

Він зауважив, що більша частина його підрозділу російськомовна. Він сам перейшов на українську за півроку до повномасштабної війни.

— На війні, коли мене призначили бути командиром, я зрозумів, що не можу швидко формулювати свою думку українською. Але перемовини вночі чи радіоефіром відбуваються нашою мовою. Звісно, що в планах після війни говорити тільки щирою українською мовою. 

Він впевнений, що українці та наша влада придумають ефективні ліки проти цієї “хвороби”.

Читати на тему

Бути холоднокровним і діяти без емоцій — тоді є шанс повернутися з фронту живим. Історія українського військового

Читай історію про психолога Олександра та його бачення війни.

Повернення військових до мирного життя

Хлопець зазначає, що після війни кожному військовослужбовцю треба буде пройти хоча б мінімальний курс психотерапії, адже на війні всі змінюються. Це стає зрозуміло, коли повертаєшся додому.

— Мирне життя (соціум) має певні правила, які ти маєш приймати, щоб почуватися добре. Ці правила доволі мені неприємні. Наприклад, люди посміхаються тим, кому не хочуть, терплять тих, кого не хочуть, тощо. Ти не можеш відмовити викладачу чи начальнику, бо в тебе можуть бути проблеми.

На війні такого немає, чи не всі говорять те, що думають. Я не до кінця розумію, чому так виходить.

Можливо, через те, що людина розуміє, що завтра може померти. Можливо, тому, що всі рівні — немає чим хизуватися чи чого втрачати.

Коли я бував удома кілька разів, я помічав ці моменти, й це здається диким. Тобі складно знову звикнути й адаптуватися, — зізнається хлопець.

Також він підкреслив, що кожен військовослужбовець після війни потребуватиме любові, підтримки, уваги, турботи й щирості.

Про Україну та українців

Майбутнє нашої держави бачить великим та прекрасним, адже ця війна дуже об’єднала людей. 

— Зараз наша країна і люди роблять неймовірне у стані війни. Мені навіть складно уявити, що буде, коли війна закінчиться. Я дуже сподіваюся, що буде розквіт нації та країни й вона стане неймовірна. З такими людьми, землями, містами буде ще могутніша та прекрасніша, — наголосив Павук.

А нашою головною силою називає те, що ми власне українці.

— У чому сила богів в античній міфології? У тому, що вони боги (сміється — ред.).  Можливо, я прирівнюю українців до міфологічних богів, але так воно і є. Українці сильні, бо вони українці. Це ті люди, які можуть скинутися на Байрактар, отримати їх безплатно й купити супутник. Тут слова зайві. Дивишся на українців і розумієш, що таке сила, — каже Павук.

Підрозділ Павука потребує допомоги, й тобі під силу це зробити. Військові збирають кошти на ремонти машин, біноклі та тепловізори. Навіть маленька сума дуже допоможе нашим захисникам.

Реквізити для допомоги:

ПриватБанк: 6762462619214361

Монобанк: 4441114451706764

Рятувальники щодня тримають ще один фронт, вони рятують життя українців у тилу. Раніше ми розповідали, як працюють рятувальники в Україні.

А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!