У свої 17 років Михайло сів за кермо вантажівки та під обстрілами вивозив людей із пекельного Сєвєродонецька.
На зворотному шляху доправляв землякам гуманітарну допомогу. Під час чергового обстрілу Градами скалки пробили йому коліно. Військовим медикам вдалося врятувати кінцівку від ампутації. Нині хлопець відновлюється на Прикарпатті й мріє у рідному Сєвєродонецьку пограти в баскетбол.
Хлопець каже: найстрашніше було бачити, як помирають люди. Ці жахіття у Михайла й досі перед очима. Його будинок в рідному Сєвєродонецьку окупанти обстріляли одним із перших.
— Десь поверх на поверх упав. Десь люди боялися пройти, бо плита могла обвалитися. Військові приїхали, дуже багато поранених повитягували з дому, — згадує Михайло Стародинов.
До 24 лютого 17-річний хлопець працював на станції техобслуговування. Навчався в коледжі на автомеханіка. Коли росіяни почали бомбити місто — почав волонтерити. Приходив до пунктів допомоги сортувати та розподіляти гуманітарку.
— Я думав, чим більше я допомагатиму місту, людям, військовим, усім – тим менше буде руйнувань у місті. Тим швидше ми зможемо дійти до перемоги. Але не все залежить від нас, — зізнається юнак.
Одного разу йому запропонували не просто розподіляти, а й доправляти гуманітарну допомогу з Бахмуту вантажівкою. Михайло погодився.
Згодом цією ж вантажівкою хлопець вивозив людей з-під обстрілів.
У черговий раз, коли хлопець привіз і розвантажував гуманітарну допомогу, склад накрили ворожі Гради.
— Можливо, якби ми встигли впасти, може, нас би і пронесло. Я постраждав і ще один хлопець. У нього заміна двох хребців, ноги посікло й один уламок у голові, — розповідає парубок.
Щойно обстріли закінчилися, поліціянти евакуювали поранених до Лисичанська. Тамтешні хірурги буквально зібрали суглоб з частинок. Потім Михайла перевезли до Дніпра, вже звідти до Івано-Франківська. Попереду у хлопця ще операції та реабілітація закордоном.
Українці не залишають один одного в біді. Раніше ми розповідали, як волонтери з Дніпра евакуюють людей із гарячих точок.