Вранці 13 серпня 1961 року життя жителів Берліна поділили “до” і “після”. Лише за одну ніч їхнє місто розрізали навпіл парканом із колючого дроту. Розділили гілки метро, трамваїв, обрізали телефонні лінії, гратами перекрили навіть каналізацію. Згодом паркан із дроту замінить стіна — понад три з половиною метри заввишки та 155 кілометрів завдовжки. Звели її за наказом радянської влади. Так намагалися стримати потік втікачів із Німецької демократичної республіки, яку контролював СРСР, до ФРН, куди після Другої світової увійшли зони підконтрольні Великій Британії, Франції та США. Офіційна ж позиція НДР — стіною східних німців захищали від провокаторів та диверсантів із заходу.
Директорка музею Берлінського муру — українка Олександра Гільдебрандт — виходить з нами на онлайн-зв’язок біля Чекпойнту Чарлі.
Олександра Гільдебрандт / Фото: Getty Images
— Ось тут, — показує на білу караульну будку — перебували американські, а потім британські й французькі солдати. Чекпоінт Чарлі — знакове місце.
Цей пункт пропуску справді — один із найвідоміших у світі. У жовтні 1961 саме тут відбулося так зване танкове протистояння, коли радянські й американські танки стояли один навпроти одного і були готові відкрити вогонь. Вважають, що тоді світ був за крок від Третьої світової.
Чарлі — це не ім’я, а буква С у фонетичному алфавіті НАТО. Крім “Чарлі” на території Берліна ще були КПП А, тобто Альфа і B, Браво. Пункт пропуску створили у вересні 1961 для реєстрації військових, які їхали до Східного Берліна. НДР його використовувала тільки для пропуску іноземців.
Getty Images
Перетнути межу між сходом та заходом для звичайних німців було практично нереально. Можна було спробувати втекти, ризикуючи життям.
Символом загиблих під спроби втечі став Петер Фехнер. Влітку 1962 вісімнадцятирічного хлопця прикордонники НДР застрелили, близько години він стікав кров’ю біля стіни.
У музеї зберігаємо хрест, який встановили у пам’ять про нього.
Олександра проводить нам онлайн-екскурсію музеєм. Цьому закладу вже шістдесят років. ЇЇ покійний чоловік Райнер Гільденбрандт почав його створювати одразу через рік після початку зведення стіни.
Райнер Гільденбрандт / Фото: Getty Images
– Це був останній будинок перед КПП на території Західного Берліна, — розповідає Олександра.
Люди звідси пішли, бо було надто небезпечно. А Райнер прийшов і почав створювати музей.
(Райнер Гільденбрандт — німецький історик та публіцист, один із засновників Бойової групи проти нелюдськості — організації, яка працювала на підрив НДР. – авт.)
Ось тут (директорка показує на маленьку кватирку) було віконце, звідки було видно східний Берлін, як там відбувається пропуск і це допомагало планувати втечі.
Наш музей — це про успішні втечі. Неуспішні — це вбиті (за даними BBC при спробі втекти загинули понад 1200 людей).
– Ось, бачите дві валізи, між ними зняли перегородки й так одна жінка втекла, а ось цей саморобний апарат для підводного плавання допоміг одному хлопцю втекти через Балтійське море.
Фото: mauermuseum.de
Он торба, в якій мама перевезла дитину. Саморобна повітряна куля, на якій успішно втекли дві сім’ї, четверо дітей і четверо дорослих.
Люди ризикували життям, бо вони хотіли свободи, не хотіли в неволі жити.
– Ми показуємо факти, покійний чоловік так хотів. У нас ще багато роботи. Наприклад, хочемо відновити документи, які розвідка НДР пошматувала, але не встигли спалити. Вони лежать у мішках і вимагаємо, щоб їх реконструювали. Це важливо, бо без минулого немає майбутнього.
Олександра Гільденбрандт виїхала у Західний Берлін ще до падіння муру. На одній із виставок вона, художниця, познайомилася із на 45 років старшим Райнером Гільденбрандтом.
– Вийшла заміж, якби не Райнер, я б не виїздила. Я постійно хотіла додому, я себе вважаю українкою, а як інакше, мої діти українську розуміють (Олександрі 63, після смерті першого чоловіка, вийшла заміж вдруге, у неї дев’ятеро дітей, молодша народилася цьогоріч у квітні).
Директорка музею показує українську експозицію. Тут особисті речі Василя Стуса — словник, гумка, олівець, частина з дерев’яного стовпчика на його табірній могилі — без імені, лише номер 9.
Ми їздили з чоловіком в Україну, я хотіла йому показати, що Україна — не Росія. Ми тоді побували у Літературному музеї, де нам і дали ці речі. Познайомилися з Надією Світличною, Євгеном Сверстюком, сином Василя Стуса, Дмитром.
Поруч — виставка, яку створили вже після 2014.
– Про майдан, про війну. Тут речі з фронту, ключі від будинку, якого немає, фото захисників та дітей війни. Ми її будемо доповнювати.
Олександра зізнається, до останнього вірила, що з Путіним можна буде домовитися і великої війни не буде.
– Так думали чимало німців. Тепер розуміють, що всі помилилися. Німецький народ любить українців, і багато допомагає зараз, але війни німецький народ зупинити не може, це справа політики. А що робити, політики не знають.
Чому німці обережні в українському питанні? Не думаю, що йдеться про комплекс вини перед Росією. Всі розуміють, що у Другій світовій значно більше постраждала Україна.
– Тут грає роль економіка, приватні інтереси, ну, і страх. Вони бояться, щоб ще гірше не стало, хоча куди вже гірше. Бояться, щоб не було Третьої світової. З іншого боку, є небезпечна тенденція, бо до того, що відбувається в Україні, почали звикати. Це як в Ізраїлі, де час від часу стріляють. Не можна, що до цього звикли.
Перше, що бачать відвідувачі музею Берлінського муру — величезний прапор України із закликом до Путіна припинити війну. Його тут встановили ще після 2014.
Тож історія навчає, що всі штучні режими є тимчасовими, а люди завжди прагнутимуть волі. Як би їх не залякували й не намагались знищити.
Ще 1987 року президент США Рональд Рейган закликав Генсекретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова знести Берлінський мур. За його словами, це могло б символізувати правдиве прагнення радянського керівництва до змін. Цього не сталося.
А у травні 1989 року Угорщина знесла укріплення на кордоні з Австрією, а вже 11 вересня уряд оголосив про відкриття кордонів, тож Берлінський мур втратив свій сенс, адже протягом всього трьох днів НДР покинули через територію Угорщини 15 тисяч громадян.
Почалися масові демонстрації. Люди вимагали громадянських прав і свобод. У ніч з 9 на 10 листопада вирішено відкрити пункти перепуску між частинами міста.
Населення не приховувало свого щастя, і за відкриттям кордону слідкували сотні тисяч німців.
Хоч і охорона стіни й візовий режим продовжувався до 1 липня 1990 року, але все більше пом’якшувалися умови для перетину кордону. З 13 червня 1990 року нарешті розпочали демонтаж Берлінського муру.
9 листопада 1989 року Берлінський мур впав. Цей день вважають кінцем холодної війни між диктатурою та демократією. І відзначають щороку. Як і щороку несуть квіти до залишків стіни 13 серпня, у день початку її будівництва. Щоб вшанувати пам’ять тих, хто загинув, намагаючись здобувати свободу.
До речі, раніше ми також поговорили з німецьким письменником Борисом Райтшустером про книгу Путінократія: людина влади та її система, дії Німеччини під час агресії Росії щодо України, життя у РФ та роботу ЗМІ в тій країні.