Ми часто чуємо тези про європейців, “втомлених від війни в Україні”. Пропаганда каже нам про те, що Захід схиляє Київ до діалогу, аби лишень не відчувати згубний вплив війни, що проявляється в інфляції, скороченні прибутків громадян, наслідках введення санкцій, які часто зачіпають не тільки Росію.
Але моя історія сьогодні про одну з типових мешканок ЄС — німкеню та журналістку Крістін Хамель. У листопаді вона приїхала в Україну разом з іншими іноземними кореспондентами, щоб на власні очі побачити наслідки “русского міра” і висловити солідарність населенню України, яке бореться за своє право жити у вільній країні.
Що побачила Крістін в Україні, яка історія вразила її найбільше та чи вперше вона у нашій країні — Вікна розпитали німкеню особисто.
— Це було п’ять днів. Я була в Києві, Гостомелі, Бучі, Ірпені.
— Я хотіла отримати розуміння, якою є війна, тому що вона сильно відрізняється, коли спостерігаєш за нею здалеку і коли ти тут.
Я приїхала у сонячний день, це була середа, вранці. Я випила кави надворі та вирушила, щоб побачити друзів, та несподівано почула першу тривогу.
Це була перша сирена у моєму житті! Я почувалася збентежено і дивилась на небо. Це була зовсім нетипова ситуація.
Я пішла до укриття в метро Театральна.
— Ні, тому що я знаю Україну дуже добре. Я була тут рік тому, проїхала повз усю лінію зіткнення, тому, можна сказати, вже досвідчена (посміхається).
— Ні, звичайно, що ні. Вони дуже стійкі! Я була вражена, наскільки вони намагаються підтримувати звичний стан речей, попри те, що Росія постійно атакує цю нормальність.
Я маю на увазі, що немає жодного нормального життя під час війни.
Я навіть мала такий досвід: люди дуже спокійно ставились до сирен і не ховалися в укриття. Так, я була з одним із найкрутіших чоловіків у Києві. У нього з собою був маленький песик. Дуже маленький.
Собака залишився зовсім без шерсті через війну та сирени. У березні, мабуть.
Коли я побачила цього собаку, я погладила його. Це було дуже дивно — торкатися собаки, в якої немає шерсті. І я відчула величезний жаль через цю собачку, і раптом усі навколо почали плакати, зокрема і я. Мені сльози навернулися на очі, і вони теж були розчулені й сказали: “Це така напруга”.
Це більше, ніж напруження. Ви живете у постійній напрузі з цими сиренами. Хоча люди дуже до них звикли, люди вже ігнорують їх.
Я також потрапила на фестиваль документального кіно. Люди навіть влаштовують кінофестивалі! Це також для того, щоб підтримувати своє нормальне життя. Це теж форма спротиву.
І це дуже вражає, тому що люди не бояться. У них всередині є дуже багато сили.
Крістін Хамель ділиться враженнями після поїздки в Україну/Facebook
— Звісно, кожен втомився жити у цій напрузі.
Хтось розповів мені, що має голубів на даху, і вони постійно стукають дзьобами по даху. Тож іноді, під час сну, підсвідоме цієї людини сприймало цей звук за звук пострілів.
— Я збираю багато історій. Найбільше, мабуть, вразила історія Євгена. Він — біженець з Луганська. Там вивчав філософію, але 2014-го був змушений виїхати. Він усе своє життя відбудував у Києві, став тут журналістом. І коли весь міжнародний персонал покинув Бучу, там ще залишалися тіла загиблих. Їх не було кому ховати. І Женя з друзями був там, тому що він знав, як це робити, як працювати з тілами. Його батько був паталогоанатом.
Женя мив тіла, готував їх та ховав. А потім шукав родичів загиблих.
Я вважаю, він зберіг найвищу гідність, людяність у часи війни. Зараз кожен має свою роль у суспільстві, і ця доброта відчувається. Усі готові допомогти, всі дуже згуртовані.
Шкода, що з такої причини. Але, звісно, я ніколи не бачила українців настільки об’єднаними, як у цей момент.
— Те, що я побачила, відповідало тому, що прочитала. Розумієте, я сама журналіст, тож не отримую інформацію з таких джерел (сумнівних — ред.). Я побачила на місці те саме, тільки думала, що Буча набагато менша за розмірами. Я була вражена, що Буча — це таке місто, це не селище.
Я була на Яблунській та Вокзальній вулицях. Росіяни перебували на Яблунській, 144, і я побачила там все як було. Я знаю факти про Бучу, чула історію з міжнародних медіа про Івана, який вижив після двох куль від росіян.
Буча — знакове місто цієї війни, цих звірств російських солдатів.
Але і досі — це дуже відрізняється, коли ти спілкуєшся з людьми наживо, дізнаєшся їхні історії. Дуже важливо розповідати історії звичайних людей, про їхні долі. Так можна їх відчути, сповнити життям ці цифри (мається на увазі підрахунок жертв російських злочинів у різних містах і селищах України — ред.).
— Ви маєте розповідати їм емоційні історії.
Це працює завдяки емпатії, а ще — властивостям пам’яті. Ми запам’ятовуємо історії.
Війна частково відчувається і в містах Європи, адже там багато біженців. Але це важко зрозуміти. Я маю на увазі, що люди живуть своє життя і всі вони втомлені від новин.
Відчувається, що деякі люди навіть ніби зраділи, коли побачили у новинах протести в Ірані. Вони почули інші історії, які відрізнялись — і ці жінки з постриженим волоссям…
— Я бачу цю загрозу, але не думаю, що Путін атакує НАТО. Я думаю, що ціллю нападів Путіна є демократія, свобода в Європі, увесь європейський устрій.
Насправді це атака на всіх нас, адже навіть росіяни не думають, що вони борються проти українців.
Вони сприймають цю війну, як війну Росії проти НАТО, і це не тільки тому, що вони програють, а ще й тому, що вони мають пояснювати своїй аудиторії знову і знову, чому міцна військова машина до смішного легко програє Україні.
Але вони роблять це ще й тому, що це в їхніх очах — ідея третьої світової війни.
І, звичайно, зараз ми пов’язані з цією війною.
За його плечима — 30 років сумлінної служби в канадській армії та п’ять найкривавіших війн другої половини 20 – початку 21 століття. Ексклюзивна розповідь ветерана канадської армії, який боронив Київ від росіян у березні.
Не пропускай найцікавіше, підписуйся на наш Telegram-канал.