Поети споконвіків присвячували свої вірші жінкам. Зазвичай це були такі собі послання із зізнанням у коханні. Однак нові часи приносять нові сенси, а сучасні поети висловлюють своє захоплення жінкам, які наважуються стати на захист своєї Батьківщини.
Принаймні так можна подумати, коли дізнаєшся, що Сергій Жадан присвятив одну зі своїх поезій Юлії Сідоровій. Вона з 2014 року на фронті рятує захисників та захисниць під кулями. А сама ж має псевдо Куба.
Зараз Юлія очолює медслужбу Veteranka, продовжує рятувати життя та розвивати ініціативу з пошиття жіночої військової форми при ГО Жіночий ветеранський рух.
Куба є співзасновницею цієї організації, яка займається впровадженням рівних прав і можливостей, адвокації та захисту прав жінок ветеранок та чинних військовослужбовиць.
Тому Вікна поспілкувалися з Юлією Сідоровою на псевдо Куба про її досвід на передовій, як вона наважилась стати першою на стежину української жінки на війні та про ідею створення військової форми для жінок.
— Я завжди у всіх інтерв’ю говорю, що моє сприйняття початку війни — це перший загиблий на Майдані. Це був ще 2013 рік.
Саме тоді у мене з’явилось відчуття, що почалася війна.
І потім, коли події на Майдані завершилися, Росія почала окуповувати наші території. Потім всі ці події на Донбасі, в Луганську.
Я дуже переймалась, що це зачепить Харків (рідне місто Юлії, — ред.). Тому я на певний час туди повернулася з Києва.
Бачила, що відбувалось: як у нас заїжджали автобуси з людьми з Бєлгорода, які навіть не знали, як користуватися метро. Вони намагалися замість міської адміністрації захопити театр Шевченка.
Розуміла, що у них той самий сценарій, який був у Донецьку та Луганську.
Більшість населення вважали Харків сепарським містом. Який відсоток проукраїнських в Донецьку та Луганську тепер, я не знаю. Думаю, що якщо й залишився, то вже дуже маленький. Але коли це все розпочиналось, то все не було настільки похмуро.
Дуже страшно було, що Харків окупують. Це одна з причин. Інша — це якась відповідальність за те, що я була на Майдані. Все робила, боролась та розуміла, що цей процес продовжуватиметься.
Не могла сказати: “Я все, передумала”. Мені було б некомфортно.
Я ще думала, йти на фронт чи не йти на фронт. А в жовтні вже поїхала, познайомилася з Яною Зінкевич, потрапила в Госпітальєри, тренувалась там, вивчала основи тактичної медицини. З часом розвивалась у цьому напрямі.
Переглянути цей допис в Instagram Допис, поширений Cuba (@cubalibre13j)
Допис, поширений Cuba (@cubalibre13j)
Тоді це розпочалося. І з 2014 року по 2019 рік брала участь у бойових діях з перервами. Не можу сказати, що безвилазно всі п’ять років сиділа на фронті. Я тоді була в добровольчих структурах, а не в ЗСУ, як зараз. Тому в мене були перерви, я могла кілька місяців бути вдома, а потім поверталася на війну.
І у 2019 році, коли я повернулась у цивільне життя, то не планувала повертатись на фронт. Ухвалила таке рішення, що більше воювати не буду. Більше не хотіла, було емоційне вигорання, не було мотивації та сил на це все. Але минулий рік все змінив кардинально.
— Я любила шити одяг, створювати різні образи. Танцівницею колись була, тому шила собі костюми на сцену. Мене все це цікавило, тому я пішла та навчалась на дизайнера одягу.
Практично перед початком повномасштабного вторгнення 6 лютого встигла взяти участь в Ukrainian Fashion Week. Представила декілька своїх образів, які відшила, поки навчалась. Було декілька образів, які були в мене від школи дизайну, де я навчалась.
Придбала для себе частину обладнання, щоб створити свій бренд і на наступний Fashion Week зробити вже цілу колекцію.
— Я намагалась собі найгарнішу форму знайти. І за кордоном ми замовляли. Доводилось там брати більший розмір. Тому що якщо береш свій розмір в плечах, то у грудях він затискає.
Але я, чесно кажучи, ніколи не перешивала собі форму. Тому що завжди було не до цього. Я й доволі крупна сама по собі. У мене ще не так все критично, як, наприклад, у деяких маленьких дівчат.
Тому коли маленька дівчина отримує форму чоловічого розміру, то їй 100% доведеться це вшивати або просто шити собі на замовлення щось. Адже це буде носити неможливо.
— 24 лютого почалось повномасштабне вторгнення, ми зв’язалися з Катею. Вона написала, що потрібне приміщення. У мене воно було, і ми відкрили волонтерський штаб. Там почалися дуже великі процеси у питанні постачання.
Ми закупляли автомобілі, бронежилети, протигази, тактичну медицину. Ми, мабуть, не постачали тільки зброю. Багато людей нас знає та довіряє нам. У нас гарна репутація, тому люди деякі, які хотіли щось передати військовим і самі не знали, де це купити та як це зробити, зверталися до нас.
До мене особисто зверталась людина та казала, що у неї є багато грошей, але вона нічого не вміє та не знає, що їй робити. Це такий нонсенс, коли людина, у якої дуже багато грошей, звертається до мене — людини, у якої грошей взагалі немає, — і просить допомогти.
Так ми й займалися постачанням. У нас був ресторан, у якому готували гарячу їжу, розвозили на блокпости, цивільному населенню. У нас можна було залишати заявки.
Але згодом, коли Київщина була звільнена, то деякі речі, як гаряча їжа, були неактуальні. Тоді я запропонувала Каті перевезти швейне обладнання. У мене воно стояло у квартирі, й ніхто ним не користувався.
У нас це було спонтанно, як і зі штабом. Але ніхто насправді не знав, чим ми будемо займатись. Це просто могло бути корисно. І це все було, як якась доля.
Бо про жіночу форму тема дуже давня. У ті часи, коли я воювала, була на фронті, то багато дівчат жалівся, що незручно. Було багато різних нюансів, які стосуються фізіології та того, чим ми відрізняємось.
І коли я вже не воювала, займалась своїм одягом, шила. Багато хто з дівчат приходив до мене на сторінку та коментарі й писали, що раз вже я займаюсь цим, то треба розробити нарешті нормальну жіночу форму.
Це була ідея, яка просто літала у повітрі. І потім, коли вже до нас долучилися Ганна Суворкіна та Станіслав Бітус, то Аня сказала, що у неї вже є лекала, які вона розробила для жіночої форми. І виходить, що коли ми вже відкрили цей цех, то вона прийшла готова. А значить, треба було робити.
— Перший раз це було у 2014 році. Нам теж одразу розбомбило дві машини мінометами. Але тоді ніхто принаймні з наших Госпітальєрів не був поранений.
Завжди кажу: це було корисно, що мій перший раз був таким і я якраз потрапила в активні бойові дії. Тому що одразу є серйозне сприйняття.
Знаєте, я потім дуже багато чого побачила, коли була в АТО. У 2014–2015 роках це все ще було дуже активно. А там вже у 2016–2018 роках були не такі активні бойові дії.
Бувало так, що хтось тільки приходив на війну і спочатку є тільки тиша. Ти одразу незібраний та неуважний до того, що відбувається навколо. Через це могли відбуватися різні трагічні події.
А мені пощастило через те, що я одразу потрапила саме в той день у такі події. Зрозуміла для себе одразу, що таке війна та наскільки близько ходить смерть, наскільки треба бути уважними.
Завжди треба бути уважним. Навіть якщо здається, що все спокійно та затихло, — це лише ілюзія.
— Складно якось сказати. Завжди те, що відбувалось в останній день, здається складнішим, ніж те, що відбулося рік тому.
Мені був складний день, коли нас із моєю напарницею Аляскою, з якою ми працюємо, атакували дрони. Її тоді поранили. Вона зараз досі не ходить та перебуває в Києві на лікуванні.
Це був складний день тим, що, по-перше, я залишилась без людини, з якою працюю. На довгий період без подруги своєї. Плюс були певні хвилювання за її здоров’я.
Вона поки що не може керувати однією ногою та пересувається на візочку. Прогнози наче хороші. Але все одно це певні переживання.
Також зменшення ефективності в плані роботи. Зрозуміло, що мені одній складніше. Особливо якщо з одним пораненим — це одне, а з двома — це зовсім інше.
— Відрізнявся, тому що нас у 2014 році мінометним обстрілом обстріляли, а у 2022 році у мій перший день танк прямою наводкою просто намагався мене вбити.
Тоді прямим влучанням поцілили у наших хлопців, які були в машині перед нами. Вони вистрибнули, ми далі їхали та не знали, що там танк стоїть. Ми думали, що вони на міні підірвались.
У результаті ми з Аляскою ховались за автобусною зупинкою, коли танк намагався нас вбити. Це сильно відрізнялося від того, що відбувалось у 2014 році.
І взагалі ця війна дуже сильно відрізняється від тієї війни. Як мінімум розміром калібрів та інтенсивністю бойових дій.
Мені навіть зараз друзі говорять: “Сьогодні було стільки приходів, як у 2015 році за один місяць”. Тобто за один день прилітає стільки мін, скільки тоді за один місяць. І це ж не тільки міни. Це ще й авіація. Нас викликають: “Ворожа авіація. Куба на виїзд”. І ти їдеш.
А взагалі мені б дуже хотілось, щоб скоріше ця війна закінчилась, ми нарешті перемогли і я нарешті займалася одягом. Їздила по всіляких Парижах та Нью-Йорках. І все, я буду задоволена.
7 квітня Юлія Сідорова завітала у студію телемарафону Єдині новини та розповіла Вадиму Карп’яку про створення колекції одягу, яка буде представлена в Парижі.
— Доводиться об’єднуватись. Наразі не те щоб немає рівних прав, але жінкам багато чого треба доводити. Тому що зараз про рівні права дуже складно говорити. Чоловіків не пускають за кордон. А є багато жінок, які незадоволені тим, що їх не хочуть брати в армію.
При цьому у нас є багато чоловіків, які незадоволені тим, що їх навпаки хочуть брати в армію. Але скільки я знаю випадків, коли жінка йде у військкомат, а її не беруть.
Дуже багато жінок пройшли складний шлях, щоб бути повноцінно у бойовому підрозділі та воювати. Зокрема, якщо ми говоримо за посади. Наш Жіночий ветеранський рух виборював ці посади у війську для жінок. І дуже багато позитивних змін відбулося саме завдяки Жіночому ветеранському руху.
Ми намагаємось триматись одна одної. Але це не значить, що ми не спілкуємося з нашими побратимами.
У нас є дуже багато побратимів-чоловіків, яких ми знаємо дуже давно, або й не дуже давно, але ми їх все одно любимо та поважаємо.
Жінки та чоловіки по-своєму відрізняються. Але це не значить, що хтось може, а хтось не може воювати. Це залежить не від статі, це залежить від мотивації, прагнення, того, як ти можеш навчатись. І якихось природних якостей, які вкладені вже з самого початку в людину.
Я знаю на 100%, що є багато чоловіків, які не можуть воювати в принципі. І річ не в тім, що це їхня вина. Вони такими народилися. Якісь люди можуть воювати, а якісь не можуть. Що жінки, що чоловіки.
Тому я вважаю, що потрібно дати жінці піти в армію, якщо вона того хоче. Вона має на це право. Навіть якщо це закінчиться тим, що вона загине.
— Якщо бояться, то значить не треба йти. Це не місце для тих, хто чогось боїться.
Я знаю дівчину, яка дуже маленька і худенька. І вона пішла. З 2018 року воює. Була в Пісках, коли почалась повномасштабна війна. І там було по 30–40 поранених вдень.
Якщо жінка боїться, то їй не треба нікуди йти. А якщо хоче, то йде, і всі ці фізичні проблеми відходять.
Ви ж розумієте, війна — це не завжди про фізичну силу.
У мене дійсно трапляються випадки, коли потрібно нести пораненого чи завантажувати його в машину. Але переважно це роблять чоловіки. А я можу надавати допомогу. Робити те, що не можуть зробити вони.
У всіх є якісь свої суперсили. І якщо це маленька дівчина, у неї немає там великої фізичної сили, то вона може бути корисною у медицині чи в інших речах.
Але часто буває так, що жінка нічим не слабша за чоловіка. Це все дуже індивідуально.
— По-перше, це жінка, яка не боїться. Це сильна жінка. І не обов’язково говорити про те, що у неї мають бути великі м’язи. Це скоріше м’язи характеру, знаєте? Прокачаний має бути характер.
Жінка з твердими принципами, з гідністю. Я думаю так. Дуже багато жінок в армії саме таких.
Звісно, є різні люди. Так само як і серед чоловіків, так серед і жінок. Бувають такі люди, яких не дуже хотілося б бачити в армії. Але є дуже багато ефективних.
На жаль, серед наших жінок є й поранені, тяжкопоранені. Є, на жаль, багато загиблих жінок. Але це війна, а під час війни інакше не буває.
— У мене з собою в лікарні є іграшка, але вона така, що її з собою не поносиш — вона великого розміру. Це мені Аляска подарувала та сказала, що це її замінник.
А такого, щоб я брала кудись із собою на роботу бойову, не знаю… Мабуть, немає нічого. У мене немає якихось талісманів. Маленьких, чи фотографій, чи молитовників. Такого немає.
У мене може бути щось ситуативне та прикольне, що мені подобається. Пачка “желебонів”. Знаєте, цукерок таких.
Ви зараз мені так сказали, я аж задумалась, може, мені треба щось таке вигадати.
— Я чесно не знаю, звідки беруться всі ці ресурси, ця сила. У справедливості, доброті, гідності.
Але ж це не стосується всіх. Це стосується окремих людей. І їх, слава Богу, багато в нашій країні. Бо інакше вже й країни б не було.
Та я думаю, що такі події, які відбуваються у нашій країні, змушують людей проявлятись або у напрямку світла та добра, або навпаки впадати в темряву, як наш ворог.
У 2014 прикордонниця з досвідом Ірина Райлян вирішила їхати в зону АТО — захищати свою країну від ворогів. А після того, як повномасштабна війна показала їй новий вигляд пекла, вирішила піти у Гвардію наступу. Читай історію прикордонниці, яка пережила пекло Маріуполя.
А ще у Вікон є свій Telegram-канал. Підписуйся, аби не пропустити найцікавіше!