З російського полону повертаються українські бійці та парамедики — неймовірне щастя відчувають наші родини, що дочекалися рідних удома. І кожна така історія крає серце! Військова медикиня Валентина Зубко потрапила у російський полон 12 квітня із комбінату Ілліча в Маріуполі. У неволі провела п’ять з половиною місяців. Нині після шпиталю повернулася на рідну Черкащину, де її з квітами зустрічають у компанії, де тато працює трактористом. Після медичної академії Валентина працювала у військовому шпиталі в Маріуполі. Там і зустріла повномасштабне вторгнення Росії — начальником гарнізонної медбригади. 24 лютого вона запам’ятає на все життя: разом із колегами прокинулася від звуків вибухів. Усі переживали, але були готові до будь-якого розвитку подій. До 15 березня медики продовжували рятувати життя, аж поки медзаклад не розбомбили окупанти. Тоді перемістились на заводи. Зокрема, Валентина допомагала українським армійцям на комбінаті Ілліча. Зараз вона розповідає, що було дуже страшно: бачити поранених та вбитих людей, понівечене місто, яке за останні роки життя полюбила. Але попри все люди намагалися підтримувати одне одного — це й допомогло. Російський полон Я не була морально до цього готова, тому що бачити те, що там відбувається з військовими та з цивільним населенням, як і з самим містом — це дуже важко. Валентина могла виїхати з Маріуполя, але вирішила залишитися. Зізнається: розуміла, що може там загинути, але про полон навіть думка не закрадалася. Важко було й пояснити батькам, що поранених людей у Маріуполі вона не покине. — Уже не було, як та чим надавати допомогу. В день полону подзвонила батькам і сказала, що, можливо, не виходитиму на зв’язок. Я намагалася вселити надію батькам, що повернуся живою. Але саме в це практично не вірила. Куди їх везли, бранці не знали. Усіх перевозили зі зв’язаними очима і руками. Так змінили три колонії й СІЗО на території РФ. Про умови Валентина говорить неохоче, щоб не нашкодити тим, хто досі там. Згадує: були офіцери, які ставилися до них як до військовополонених, але були й такі люди, які бачили в них ворога навіть у в’язниці. Натомість з усмішкою розповідає про свій 30-й день народження, який зустріла в полоні. Дівчата-офіцери, які жили з нею, наскільки змогли, зробили його світлим. — Ми зранку прокинулися, вони мене привітали, всі ми обійнялися й загадали два бажання: щоб ми повернулися в Україну і щоб ця війна закінчилася. Я повернулася з роботи, вони склали про мене пісню, придумали мінімальні рухи, щоб не привертати уваги. А моїм тортом був шматочок хліба, в якого відірвали шкуринку і посередині вставили наче свічку. Це був найкращий день у полоні. Разом з тим Валентина зізнається — кожен день у колонії здавався вічністю. Постійний тиск, погрози стали буденністю. А ось її день народження став якоюсь розрадою для усіх мешканців колонії. Читати на тему Азовсталь, автомат проти танка, собачий корм та Оленівка: жорстка історія морпіха, який боронив Маріуполь “Доводилося йти з автоматом на танк або чекати, доки він “відпрацює”, потім самому працювати”, — пригадує Віктор будні в Маріуполі. Обмін Через п’ять з половиною місяців Валентина разом з іншими бранцями повернулася додому. Полоненим вкотре не сказали, куди везуть. Валентина їхала зі ще однією дівчиною, яку вона знала — вони обоє молилися, щоб і надалі їх не роз’єднали. Таке пережити можна лише тоді, коли є підтримка, бо самому це неймовірно важко. Думки були невеселі, зізнається жінка. Автозаками, літаками вони дісталися назад у те СІЗО, де раніше пройшли найважчий етап. Для Валентини це було найбільше розчарування та відчай. Уночі полонених то виводили, то заводили назад. А зранку всіх посадили до автозаків та відправили на літак. Надія зажевріла лише тоді, коли в Білорусі їх посадили в комфортабельні автобуси. А потім розв’язали очі та руки. — Я виходжу з автобуса, бачу — бігборд із прапором України. Я просто ридала. Побачила жінку з телефоном і попросила зателефонувати батькам. Валентина ще проходить реабілітацію, набирається сил, трохи побуде з рідними. Зізнається, що війна та все пережите у полоні наклали свій відбиток на психіку, бо дівчина щоранку прокидається і боїться — тільки б бути вдома. — Нам постійно повторювали, що ми непотрібні ні своїм близьким, ні своїй країні. Але зараз я тут, і я потрібна кожному. Підтримка друзів та рідних допомагає. Зараз я відновлюся, а потім знову — до військової служби. У цей час потрібно внести свою хоч маленьку частинку, але щось свого для нашої перемоги. Такої ж думки й волонтерка Катерина Терехова, яка від початку війни опікується тисячами переселенців. Підписуйся на наш Telegram та стеж за останніми подіями! Теги: війна в Україні, Життєві історії, Україна, українські військові Якщо побачили помилку, виділіть її, будь ласка, та натисніть Ctrl + Enter
Читати на тему Азовсталь, автомат проти танка, собачий корм та Оленівка: жорстка історія морпіха, який боронив Маріуполь “Доводилося йти з автоматом на танк або чекати, доки він “відпрацює”, потім самому працювати”, — пригадує Віктор будні в Маріуполі.