Знайшов свою ногу поруч: історія морпіха, який втратив кінцівку у 21 рік

Йому лише 22, за плечима війна, важке поранення і неоціненне побратимство. Морпіх Віталій Костоглодов на передовій з 20 років. Після втрати ноги не тільки повернувся до війська, а й знайшов кохання та нову мету.

Про шлях молодого воїна, якому не зламала дух ні війна, ні поранення — у репортажі журналістки Вікна-новини Олени Халілової.

Як почав шлях у війську

Віталій Костоглодов у складі батальйону морської піхоти пройшов бої за Кринки, Торецьк, тримав оборону Херсонщини та Донеччини. Зараз Віталію 22, на фронті з 20, а у 21 рік вже став ветераном.

Під час одного з бойових виходів почув потужний вибух, прийшов до тями в суцільній темряві. Від больового шоку не одразу зрозумів, що втратив ногу.

— Я зробив роботу, я повинен був евакуюватися. Я пам’ятаю все це до секунди, що вибіг з укриття, починаю рухатися до машини й просто біля машини, біля колеса, пролунав вибух.

І в той момент я не відчув, що сталося зі мною. І коли вже намагався встати, мені стало дуже боляче. Вночі знайшов свою ногу поряд.

Його врятував побратим, ризикуючи власним життям.

— Відкриває двері, ті кричать: “Куди ти відкриваєш?” Збираються їхати, а він каже: “Ми нікуди звідси не їдемо. Там людина”. І він вибіг за мною, дуже ризикував і все ж таки мене знайшов. І він без мене не поїхав нікуди.

Читати на тему

80% тіла в опіках! Історія бійця, який схилив життя на свій бік

Віктор вижив після важкого поранення, проте далі його чекає довге відновлення. Його тіло постраждало від опіків на 80%.

Життя в інтернаті

Родом він із Харкова. Батьки розлучилися, коли хлопець тільки народився. Мати тяжко працювала, тож Віталій ріс із бабусею. Після її смерті потрапив до інтернату.

— Я сумував дуже сильно за бабусею. Я в той момент був дитиною і не розумів, чому мама не може мені приділити тієї уваги, яку я хочу. Це насамперед був дуже  тяжкий для мене період. Це незвично, коли ти потрапляєш з сім’ї до інтернату, це дуже тяжко сприйняти.

Та згодом, каже, ситуація змінилася. Через півроку він звик і зрозумів, що все не так погано, як всі казали. Після закінчення інтернату Віталій хотів вступити до вишу, але мати наполягала на переїзді за кордон.

Рік він жив у Німеччині, а коли почалося повномасштабне вторгнення його будинок на Харківщині окупували. Він вирішив повернутися до України.

Читати на тему

Витягли з того світу… Історія бійця, який пережив зупинку серця та кому після поранення

Олег Самбуренко дістав поранення на Лиманському напрямку. Нині проходить реабілітацію у Модричах.

Як потрапив до армії

— Розумію, що це мій дім. Я не міг бути осторонь, тому що дійсно саме в мій дім прийшли росіяни. Вони прийшли на моє подвір’я.

Військомати спершу відмовляли, був надто молодий. Хлопцю було лише 18.

Кажуть: “Та куди, ти ще маленький воювати”. Я кажу: “Я 2,5 тисячі кілометрів проїхав. В сенсі мені не воювати?”. Кажуть: “Та ні, йди додому”. Посидів, думаю: “Ні, треба ще раз піти попробувати”.

Потрапивши до війська, Віталій каже, що не розчарувався ні на мить, хоч було дуже важко.

— Перші відчуття в мене були, що це круто. Для мене це було як випробування для самого себе. Я з першого дня рвався на передову.

Читати на тему

Хто ж врятує, як не рідний брат? Як бійці з однієї родини разом боронять Україну

Два брати з Івано-Франківщини об’єднані не лише спільною кров’ю, а службою перед Україною.

Важкі бої на Донеччині та Херсонщині

Перші завдання юного морського піхотинця були у боях за Кринки. Морпіхи готували плацдарм і тримали позиції. Це було важке бойове хрещення і для хлопця, і для його побратимів. Тоді троє бійців загинули.

Далі оборона Херсонщини, потім Торецьк. Саме тоді росіяни пішли в активні штурмові дії. А далі ще декілька населених пунктів на Донеччині та важке поранення.

Постійна небезпека та втрата ноги не змінили планів Віталія. Після чотиримісячної реабілітації вирішив повернутися назад до війська, отримав посаду штаб-сержанта та вже керує підрозділом.

Я не можу просто так зараз, в такий важкий момент для нашого війська, взяти й покинути його. Я давав присягу.

Крім служби Віталій має дві улюблені справи. Перша — татуювання. За час перебування у строю зробив собі вже 22. Друга — кохана дівчина, яку зустрів на реабілітації в Одесі.

Там його запросили викладати тактичну підготовку в один із вишів, а вона була серед студенток. Після лекції наважився запросити її на побачення. Пішли постріляти в тир, а згодом вирішили зустрічатися.

Після війни мріє одружитися, але трохи поміркувавши, посміхається і каже: спочатку військова освіта, офіцерське звання, а вже потім весілля.

Ми також розповідали історію бійця, який готувався до війни з 12 років.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.