Роман Черненко розповів свою історію боротьби та полону

3 січня 2024 року. 49-й обмін полоненими. З-поміж звільнених — Роман Черненко. На кадрах він похмурий і ледве самостійно рухається. Він навіть не розраховував на те, що виживе. Та у долі на нього були свої плани.

Коли почалася повномасштабна війна, військовослужбовець ЗСУ на псевдо Омен саме повернувся з відпустки у Маріуполь. Там уже лунали вибухи. Добиратися до частини Ромі довелося назустріч потоку маріупольців, які полишали місто.

24 лютого стояв на блокпості. Коли показав поліцейському свої документи, той сказав, що краще б чоловіку виїхати з міста. Та полишити побратимів Роман не міг. Тож того дня почалась його особиста війна. Війна за Маріуполь.

Росіяни цинічно вбивали місцевих. Фактично на Роминих очах відбувся й удар по драмтеатру, у підвалі якого ховалися від вибухів сотні місцевих. І багато з них — діти.

Упродовж півтора місяця, попри брак усього — їжі, ліків, зброї — він з побратимами боронив місто. Та коло звужувалось, набої закінчувались. Не без допомоги місцевих колаборантів про місце розташування бійців довідався й ворог. Так чоловік потрапив у полон.

Перший день полону я не забуду. Мені з першої хвилини казали, що мене розстріляють. Обмінювати точно не будуть.

Жорстокість на прийомці була квіточками порівняно з тим, що відбувалось далі. Роман каже, не пригадає, яка тільки служба з нього не знущалась. Хіба пожежники його не допитували.

Катування та нелюдські побиття стали буденними. І думки про самогубство були порятунком.

У цьому пекельному полоні Роману довелось заплатити моторошну ціну не лише за патріотичну позицію, а й за радикальні тату. Нелюди змушували здирати з себе їх нігтями чи згризати. Роман каже, що шокер — це в росіян улюблена річ для катування.

В пах били шокером. Вони на статевий орган тобі намотують дріт, інший дають в руку і кажуть тримай. А як впустиш — тобі кінець.

Читати на тему

З полону повернулася тільки його куртка: історія захисника Маріуполя Ігоря Прокопенка, який і досі сниться сестрі

Коли я щось роблю, наприклад, беру участь у мітингах, розказую про цей теракт, показую фото хлопців, які загинули, які досі в полоні, це все для нього, — говорить сестра захисника.

Нелюдські фізичні тортури росіяни змінювали на психологічні. Лише через 14 місяців військовий зміг нарешті побачити сонце. Згадує, тоді аж сльози покотились.

Увесь цей час удома в окупованому Генічеську на Рому чекала мати. Тетяна не виїжджала з окупації, бо вірила – син живий. Навіть тоді, коли їй прямо говорили, що він загинув.

Це та жінка, яку я згадував кожен день. Вона найкраща.

Коли старший син повернувся з полону, жінка одразу кинула все. Незважаючи на виснажливу дорогу, 11-годинні допити росіян, Тетяна все ж змогла виїхати з окупації. Під обстрілами перетнула кордон. І все, аби сказати найважливіші слова.

Увесь час перед зустріччю жінка нервувала, наче не могла повірити, що ось-ось її мрія здійсниться і вона нарешті побачить синів.

Момент возз’єднання розчулив до сліз навіть нашу знімальну групу. І як притаманно для українців, Тетяна не могла приїхати до сина з порожніми руками. Ризикуючи взагалі не перетнути кордон, мати привезла звільненому з полону сину прапор з окупації, який Роман так просив зберегти.

Попереду на них тепер чекають години розмов і місяці реабілітації. 653 дні полону для Роми мають свої наслідки. Зламані ребра, поламані пальці, проблеми зі спиною та суглобами. Втім, зараз, коли сім’я возз’єдналась, ці труднощі для них уже зовсім невагомі. Бо ж разом вони їх точно подолають.

З цієї історії кожен зробить свої висновки. Для нас це черговий доказ того, що українці не зламні. Вороги можуть ламати наше тіло, але зламати дух їм не по зубах.

Був “зіркою програми” через патріотичні татуювання й Олександр Зарва. Читай, що розповів прикордонник про страшні майже два роки полону.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.