24 лютого 2022 року життя багатьох людей кардинально змінилось. Хтось поїхав якомога далі від війни, когось вона застала на порозі, а дехто вже збирав речі у військкомат.
Ця історія про 22-річну студентку юридичного факультету Вікторію Савків, яка у перший день війни, не вагаючись у своєму виборі, стала на військовий облік та поповнила лави ЗСУ. Нині вона працює у складі евакуаційної групи 214 окремого спеціального батальйону OPFOR на Бахмутському напрямку. Про свідомий вибір дівчини та принципи на війні — далі у матеріалі.
Як Вікторія вступила до ЗСУ
— 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення Російської Федерації на територію України. І в мене не стояло вибору: чи залишатися десь осторонь, чи бути в Збройних силах України та бути дотичною до нашої перемоги.
Тому я обрала саме той варіант, який був найближчий мені по духу, характеру і побажаннях. Я не знала, на що я йду. Я ніколи не бачила такої війни, якою вона в принципі є, тому в мені зовсім не було страху.
Коли ж дівчина вступила до лав ЗСУ, вона розповідає, що побачила війну: важку війну, виснажливу війну, війну, яка змушує задуматися.
Це не можна побачити через телеканали, це потрібно відчути. Це важко, це виснажливо, це втомлює. Але я вважаю, що ми маємо вистояти саме з допомогою Збройних сил України.
— Як сім’я відреагувала на таке рішення?
— Не здивовано. Моя мама приймає мій характер і мої спонтанні рішення. Вона довго не знала, що я вступила до лав ЗСУ, але коли дізналася, сказала: “Я знала”. Маму я бачила 8 місяців тому.
— Які завдання нині виконуєте?
— Нині основна наша спеціалізація — евакуація. Якщо є поранений, наша задача — приїхати на точку, куди його принесуть. Потім моя задача — довести цього пораненого живим до стабпункту. Якщо є поранені — виїжджаємо, якщо немає — чергуємо.
Мені не було страшно йти у першій бій, бо я не знала, на що я йшла. Я не уявляла, що таке війна. Я розуміла, що там є поранені, є загиблі, але я не знала, що я можу бути серед цих поранених чи загиблих.
А нині, коли я побачила, що таке війна, повозила поранених, повозила загиблих до моргів, і я зрозуміла, що на війні помирають люди. І так, мені страшно.
Я борюся зі страхом, тим, що я беру на себе відповідальність за життя іншої людини. І коли ми вже вивозимо людину із гарячих точок, мені не страшно, бо в мене є розуміння, що життя цієї людини залежить від того, наскільки я буду спокійною і наскільки опаную себе, і буду працювати з ним так, аби він доїхав живим.
— Що було найжорсткішим за цей час?
— Та повністю все, мені здається. Постійно одна якась ситуація, потім інша, якісь одні поранені, інші загиблі. Але це потрібно сприймати як роботу.
Реально здається, що ти вже бачив все. А пізніше стається якась така смерть і там такі поранення, що ти навіть сумніваєшся чи таке існує.
Я ніколи не замислювалася над тим, що я можу бути військовослужбовицею. Але про це, напевно, потрібно було думати. Мені не хотілося у це вірити, коли стояли війська Росії на кордоні з Україною. Всі казали, що це навчання і я хотіла в це вірити. А виявляється, що дуже очевидно, що це не навчання.
— Яку б ти дала людям пораду, як замислитись про те, що ти наступного дня можеш потрапити на війну?
— Дивіться, людина, яка реально розумна та усвідомлює ситуацію, вона припускає, що може рано чи пізно опинитися в Збройних Силах України. Просто от питання: рано чи пізно. І потрібно до цього готуватися якомога краще. Але важливо, що люди мають самі це зрозуміти.
Раніше ми розповідали, як хірург з Бостона рятує українських військових.
Більше відео? Ексклюзиви, інтерв’ю, смішні шортси і не лише – зазирай на Youtube Вікон. З нами затишно!