Українські берегині: як війна змінила сенс материнства

Українські матері — ще одні героїні цієї безжальної війни. В першу неділю травня українці відзначали День матері, і це дуже особливе свято. 

Адже мами чекають своїх синів і моляться за них. Мами бавлять дітей в бомбосховищах під постійними обстрілами і, зрештою, стають матерями в тих саме укриттях. Мами, які виїхали з двома-трьома дітьми за тисячі кілометрів від дому і шукають відповідь на постійні питання малечі: “Коли ми повернемося?”

Історії українських матерів, життя яких змінила війна — ще один доказ української незламності.

Матері героїв. Матері-герої

Наталія Тарабалка пишається своїм сином, любить розглядати його дитячі та юнацькі фото. Нині Степан — герой України посмертно. Він був льотчиком-винищувачем і загинув під час повітряного бою 13 березня. Саме його закордонні ЗМІ хибно охрестили Привидом Києва. 

Попри свою втрату, жінка волонтерить, щоб уберегти чужих дітей. 

Я хотіла бути присутньою, аби переконатися, що військові отримали якісну продукцію.

Син ще не бачив весни

Ще сильнішою українську націю робили породіллі, які народжували у підвалах. І сотні жінок оберігали сон кількамісячних крихіток під постійними ракетними ударами. Серед них — Ганна Зайцева.

Коли ми прийшли сюди, моєму синочку було три місяці.

Жінка з родиною і немовлям на руках до 1 травня ховалася у бомбосховищі на оточеній рашистами Азовсталі. Понад два місяці з малюком, якому потрібен особливий догляд, дитяче харчування та свіже повітря у підземеллі. 

Коли російські військові скидали ракети на завод, коли не було води й світла, навіть повітря — вона думала не по себе, а про маленького Святослава. 

Найбільше боялася, що мене присипле уламками, а його нікому буде годувати. Він не бачив сонця, трави, неба.

Читати на тему

Виснажені, але щасливі! До Запоріжжя прибули евакуаційні автобуси з Маріуполя

Евакуація маріупольців із міста та катакомб Азовсталі — до Запоріжжя прибули 177 врятованих людей.

Не повернулася додому

Та в багатьох українських дітей відібрали можливість звернутися до своєї мами. 

В день, коли мама загинула, вона виходила на зв’язок і сказала, що любить нас і все буде добре. За 15 хвилин вона мала бути вдома.

Це фото жінки, що облетіло шпальти світових газет. Червоний манікюр Ірини Фількіної — життєрадісної люблячої мами двох доньок.

Вона не встигла евакуюватися. Росіяни жорстоко вбили її, коли Ірина поверталася додому. 

На честь мами, яка присвятила своє життя двом донькам, дочка Ольга заснувала фонд допомоги дітям — Мама Іра. Тепер рука з жахливого символу війни стала символом допомоги для сотень дітей, які так само втратили батьків.

Основою фонду стане саме та любов, яку вклала в мене моя мама. 

Таких історій дуже багато. На жаль, українські діти змушені швидко дорослішати, інколи навіть брати на себе відповідальність і за менших. Один із таких випадків — історія 18-річного В’ячеслава Ялова з Донеччини, який став опікуном чотирьох своїх братів і сестричок.