Вони намагаються жити у світі, який збожеволів! Інтерв’ю режисера Тома Кайє про знімання фільму Королівство тварин

Норма змінилась, як і весь наш світ. І попри те, що, здається, він все більше божеволіє, люди продовжують намагатись жити нормальним життям. Так можна описати як нашу сучасність, так і фільм французького сценариста та режисера Тома Кайє.

2 листопада в українських кінотеатрах виходить його пригодницька стрічка Королівство тварин. За сюжетом картини, світ охоплює хвиля мутацій, які перетворюють звичайних людей на тварин.

Головний герой, на ім’я Франсуа, робить усе, щоб урятувати свою дружину, яка зазнала впливу цього таємничого явища. Поки навколо з’являються нові істоти, головний герой і його 16-річний син рушають на пошуки матері, що змінять їхні життя назавжди.

Напередодні виходу фільму на великі екрани Вікнам вдалося поспілкуватися з режисером стрічки Тома Кайє.

Після успіху вашого попереднього фільму Винищувачі (Les Combattants, 2014), як виник проект Королівства тварин?

— Мій перший фільм починався в реалістичній тональності й поступово скочувався у фантастичне. Спочатку я не планував іти цим шляхом — він відкрився мені вже в процесі фільмування. Але можливості подібного кінематографа мене по-справжньому захопили.

Коли я був членом журі паризької кіношколи La Fémis, то прочитав сценарій Полін Мюньє, у якому йшлося про появу гібрида людини й тварини… У мене виникло відчуття, що ця метафора лежить на перехресті всіх тем, які я мав намір порушити в той час: поговорити про певну передачу спадщини — про світи, які ми хочемо залишити після себе, які ми успадковуємо, які руйнуємо, або ж, можливо, і ті, що нам їх тільки ще належить вигадати.

Я запропонував Полін попрацювати разом у цьому напрямі. Фільм Королівство тварин розповідає про стосунки між 16-річним юнаком та його батьком у той час, коли майже в усьому світі “тваринна частина” людського єства прокидається, неначе сплячий ген, порушуючи невидиму межу між людством і “Природою”.

Чим вас із самого початку зацікавила тема мутації та мутантів, яка лежить в основі фільму?

— Я хотів би сказати — нічим! Я не з цього різновиду кінематографа, і не можу назвати й десятка фільмів про мутантів.

Але з огляду на нинішню надзвичайну екологічну ситуацію, я вважаю життєво важливими спроби винайти нові наративи, які досліджують нашу взаємодію з рештою живого світу.

Не через призму неминучого колапсу чи чергової постапокаліптичної казки, а демонструючи життєво важливий, жорсткий і творчий підхід. Ідея мутації у площині людина-тварина дозволяє підійти до цього питання з фізичного, конкретного боку, через тіла персонажів.

Інший момент, який мене одразу зацікавив, — як зробити ці зміни реальністю в сучасному світі.

Я люблю Зоряний десант / Starhip Troopers, 1997 Пола Верховена і фільми Хаяо Міядзакі, але не хотів проектувати свою історію в далеке майбутнє або ж перетворювати її на чисту казку.

Мені дуже подобається саме ось таке вторгнення фантастичного в наше повсякденне життя.

Виникає своєрідне тертя між реальністю і вигадкою, яке є цінним джерелом для співпереживань, розбіжностей, зсувів реальності та комедійних ситуацій.

Власне, це те, що застає зненацька на початку вашої історії: поява істоти у першій сцені, без жодної підготовки до подібної яви…

— Мутація присутня тут, вона всюди, і суспільство змушене на це реагувати. У цьому випадку воно навіть робить усе можливе для продовження нормального функціонування, не ставлячи під сумнів своє існування.

Мені дуже хотілося без жодної підготовки — з першої ж сцени — зануритися в те, що стало новою реальністю для героїв фільму. Звідси ця абсолютно повсякденна і звична сцена затору, в яку вдирається істота, що сіє хаос, і яка закінчується банальним коментарем сусіда-водія: “Ну що за час!”

Ми розпочали працю над сценарієм у 2019 році. За кілька тижнів Covid був вже усюди, і всі ми опинились в ізоляції. І тодішні події навколо нас лише підтвердили існування цього прадавнього інстинкту: ми дуже швидко адаптуємося.

Вже за кілька тижнів для нас стало чимось цілком нормальним бачити стада диких кабанів у безлюдних центрах міст і нескінченні комендантські години. Норма змінилася.

Читати на тему

Страшний сон, від якого ми досі не можемо прокинутись…Відеограф Мстислав Чернов про свої 20 днів у Маріуполі

Маріуполь — це був абсолютно найстрашніший та найважчий момент мого життя, — зізнається Мстислав Чернов.

Королівство тварин є доволі унікальною пропозицією у французькому кінематографі, водночас видовищною та інтимною…

— Я будував цей фільм, як і свій попередній: на основі персонажів. Тональність і жанр адаптуються до їхніх пошуків, які, своєю чергою, є фізичними, чуттєвими, екзистенційними…

Для мене співіснування драми та комедії, дії та споглядання, інтимності та видовищності роблять фільм більш несподіваним та живим. Це поєднання — суміш жанрів — лежить в основі мого бажання знімати кіно.

Якщо говорити про відсилання, то я однаково мав на увазі як Ідеальний світ / A Perfect World, 1993 Клінта Іствуда чи Біг на місці / Running on Empty, 1988 Сідні Люмета, так і Тельму і Луїзу 1991 року Рідлі Скотта чи Монстра 2006 року Пона Джун Хо. Ці фільми створені навколо своїх персонажів, вони віддають перевагу емоціям і виходять за межі жанру фільм-втеча чи трилер, щоб запропонувати повніше видовище.

Але з дуже сильним відлунням дебатів про відмінності, про тих “інших”, які так лякають деяких із нас… Істоти-мутанти у вашому фільмі нагадують нам мігрантів, яких приймають і негайно відсторонюють…

— Так, але це далеко не все. Мутація нас відсилає до питання про відмінності та того, як ми її сприймаємо — окремі люди й суспільство в цілому. Іноземець — чужинець — лиш одна з фігур, але в ширшому сенсі тут ідеться про питання норми взагалі.

Кіно часто торкається теми тваринності у формі дуалізму. З одного боку це фільми про монстрів, а з іншого — про надлюдей. Перевертні й супергерої. Форми абсолютної інакшості, які затверджують нас на нашому місці у світі.

А тут усе інакше, чужинцем може опинитися будь-хто. Мій сусід, моя донька, колега. Мої персонажі не перетворюються в ніч повного місяця: їхня мутація відбувається повільно, поступово. Вони ходять по межі, яка відділяє нас від решти живого світу…

А якщо немає абсолютної інакшості, вирішальним стає питання приналежності: як нам жити разом, творити суспільство?

Як ви сказали, фільм починається з цього дуже міцного зв’язку між Франсуа та його сином Емілем, за вимушеної відсутності Лани — матері Еміля — ураженої мутацією та через це ізольованої. Чи була тема стосунків батьків і дітей цікавою для вас з особистих причин?

—  Між Винищувачами та Королівством тварин я став батьком, і це, очевидно, багато чого змінило. У будь-якому випадку, у мене дуже рано виникло бажання розповісти цю історію з цієї подвійної точки зору — сина і батька, двох чоловічих фігур, які можуть наробити помилок у своєму повторному взаємовідкритті.

На початку фільму, зіткнувшись зі змінами, від яких здригнувся світ і його родина, — Франсуа сильний, упевнений у собі. Він твердо вірить в одужання Лани, у єдність свого клану, у повернення до нормального життя…

На цьому етапі може скластися враження, що Франсуа та Еміль разом, об’єднані одним прагненням. Насправді ж Франсуа нав’язує синові своє бачення світу, а Еміль мовчки страждає.

Проблемою для Еміля є його власна емансипація, яка піде несподіваним шляхом. Йдеться про те, щоб стати собою, навчитися говорити “ні”, вибрати свою долю.

І в міру того, як його син відшукує свій шлях, Франсуа втрачає впевненість і починає губити ґрунт під ногами. Він опиняється перед лицем свого власного страху й безпорадності. Взаємини перевертаються.

Франсуа доведеться поставити перед собою нові питання. Зв’язок стає цілком зворотнім — Еміль і Франсуа вчаться дивитися одне на одного. Відбувається перехід від відносин влада-підкорення до ситуації уважного слухання, взаємодопомоги, обміну. І саме такими вони стають для мене героями мого фільму.

Це те, що особливо зворушило мене у фільмі Був батько Ясудзіро Одзу 1942 року: покликання батька — це навчити свого сина мистецтву жити без нього.

Ідеться не про те, щоб змінити чи зцілити чужинця, а щоб прийняти його та вивільнити невідомі сили.

Одним із найважливіших елементів фільму є місце, яке ви відводите природі, а також те, яким чином ви знімали ці майже дикі райони Ґасконських Ландів… Дерева, рослини, вода і небо відіграють на екрані ключову роль.

— Мені подобається починати процес написання сценарію з етапу пошуку локацій і абсолютно чіткого уявлення для себе території, місцеположення, конкретної географії — і лише після цього братися за драматургію. Маленьке провінційне містечко, оточене величезним лісом, — це не просто казкове місце, це також реальне місце мого юнацтва.

Якщо мандрувати Ґасконськими Ландами на автомобілі, пейзаж легко зведеться до одноманітного чергування соснових лісів і полів кукурудзи. Але посеред цієї трансформованої людиною місцевості знаходяться оази природи, останні гектари всіяного лагунами первісного лісу.

Це незмінні протягом сотень, а то й тисяч років магічні місця, що виникли задовго до повсюдного висаджування сосен. Це маловідомі й важкодоступні території, але коли ви туди потрапляєте, то наче робите крок у минуле. Всього за кілька сотень метрів ви переходите від лінійок штучно висаджених дерев — мовчазного індустріального лісу — до пишних і хаотичних ділянок, що кишать рослинним і тваринним світом. Ліс оживає на наших очах.

Мені дуже хотілося, щоб ці пейзажі зайняли чільне місце в фільмі, адже вони також розповідають історію персонажів.

Як ви їх узагалі виявили, враховуючи, вочевидь, що ці місця надзвичайно складно знайти?

— Різними способами: завдяки старим картам, блогам ентузіастів-деревознавців, які ведуть облік старих екземплярів… І вивченню супутникових знімків: виснажливе завдання з видалення всіх чорних плям на території, що охоплює Жиронду, Ланди й частину Лот-і-Ґаронни. Найчастіше ми знаходили в таких місцях штучну водойму, але іноді й тисячолітню лагуну.

Щоразу нам доводилося їхати самим і перевіряти на місці… Це було дуже схоже на пошук скарбів.

З моїм братом, оператором Давідом Кайє, ми багато подорожували регіоном, поки не знайшли ідеальне місце для фільмування. Там було все: первинний ліс, лагуна, похилене над водою дерево, яке було потрібне для історії…

Але в розпал знімання влітку 2022 року все було знищено страшними пожежами в Жиронді. Фільмування зупинилися, знімальна група поїхала, а я залишилася під дощем попелу шукати альтернативні місця для завершення фільму. У нас залишалося ще п’ять тижнів роботи… І все це в лісі.

Але вам це вдалося.

— Так, це було маленьке диво. Я помітив чорну пляму на супутниковому знімку біля Біскарросса — дуже велелюдного туристичного морського курорту, який, на перший погляд, зовсім не відповідав тому, що ми шукали. Дорогою туди я виявив групу повністю збережених лагун, де лісове господарство було неможливим через датовані ще середньовіччям укази.

Для нас це було ідеальне місце: густий ліс з первісною атмосферою і контрастним рельєфом, де на подолання 100 метрів могло знадобитися чверть години! Несподіваний подарунок посеред катастрофи пожеж 2022 року.

Необхідність перервати фільмування влітку та відновити їх восени обов’язково змінює ситуацію з освітленням. А в Королівстві тварин це особливо важливо… Чи змінило це зрештою ваш підхід до фільму?

— Звичайно, змінило геть усе… Світло у вересні вже зовсім не таке, як у липні-серпні — дні коротші, погодні ризики вищі. Але ця ситуація також пропонує й цікаві контрасти — більш живе, косе світло — менш свинцеве, ніж літнє.

Нам довелося ретельно переглянути план роботи, щоб адаптуватися до світла та погоди. Нам також довелося якось підлаштуватися під зміни рослинності. У цей час підлісок червоніє і в’яне, і це явище прискорюється спекою.

У вересні вже небагато чого залишилося. Тож ми спочатку шукали якомога ближчі до води ділянки, де коріння все ще зрошувалося. А команда художників-постановників мала озеленювати майданчик, план за планом, де це було необхідно.

Читати на тему

Історія, військова драма та пристрасть: десять фільмів, які зняли українські кінорежисерки

Українські кінорежисерки та їхні роботи: шукай у матеріалі фільми на вечір.

Спецефекти займають важливе місце у фільмі, але вони завжди на службі в історії, а не слугують приводом для демонстрації технологічних можливостей…

— Так, персонажі мали залишатися у центрі задуму та постановки. Для цього ми випрацювали три основні правила:

1. Завжди відштовхуватись від актора. Витискати максимум із можливостей виконавця.
2. Залишатися на точці зору героїв. Жодних необов’язкових сцен.
3. Знімати виключно на реальних майданчиках. Ніяких павільйонів і зелених екранів.

За 18 місяців до фільмування я почав працювати над концепцією того, як будуть виглядати наші істоти, як їх сконструювати, показати… Ця робота не припинялася аж до завершення фільму.

Суть справи полягала у виборі технології. Кожна із них має свої переваги: ​​грим — для текстури, анімація — для руху, сценічні ефекти для взаємодії зі знімальним майданчиком тощо.

Ми максимально гібридизували техніки, оскільки правдоподібність ефекту багато в чому залежить від його постійної мутації всередині самої сцени. Якщо постійно використовувати однаковий прийом, око глядача розшифровує його за лічені секунди.

Так, навколо актора Тома Мерсьє будувався образ Людини-птаха за допомогою гриму з протезів та шкіри, аніматроніки, сценічних ефектів як підкладки та троси, цифрових ефектів 3D і так далі… Поєднання цих різних технік відрізняється для кожного кадру.

Ще один важливий елемент фільму — виняткова робота над звуком, особливо в останній частині, де Еміль по-справжньому відкриває для себе ліс і його мешканців…

— Мені хотілося імерсивного підходу, максимально наближеного до персонажів. Знову ж таки, ми почали з акторів.

Ми познайомилися з “пташиними співаками”, які розробили унікальні техніки виконання, імітації та навіть взаємодії та спілкування з тваринами.

Вони стали тренерами Тома Мерсьє Людини-птаха, навчили його “говорити пташиною мовою”, всмоктуючи звуки, а не видихаючи їх… Це вимагає колосальних зусиль від грудної клітки та горла, і Том практикувався місяцями: всі звуки, які можна почути у фільмі, насправді походять від нього.

Поль Кірхер розробляв з тими ж спеціалістами різноманітні дихальні техніки й сам досліджував широкий спектр звуків, хрюкання, криків.

Цей сирий матеріал потім був перероблений при звуковому монтажі, і ми самі створювали численні звукові химери — іноді дуже технологічно, а іноді й відверто кустарним способом, як це завжди робилося в кіно. Наприклад, знаменитий крик Тарзана — це суміш виття гієни та австрійського йодля.

Зрозуміло, що ви просили своїх акторів вкласти багато себе — як фізично, так і психологічно…

— Деякі ролі вимагали великої фізичної підготовки. Рідко трапляється, щоб молодий актор з’являвся майже в кожному кадрі фільму, де є сцени дії, пригоди, емоції — вдень і вночі протягом більше ніж двох місяців. Поль працював надзвичайно важко і з великою ретельністю. Зніманню передувала тривала робота з хореографом, щоб розробити мову його тіла, рухи та сприйняття навколишнього світу.

Те ж саме стосується Тома Мерсьє, який грає Людину-птаха на дуже просунутій стадії мутації. Нам довелося виліпити і відсканувати все його тіло, а також створити шарнірні протези крил. Ми розробили йому нову шкіру — пігментовану, як у птаха, і частково вкриту пір’ям. На додаток до шести годин на день гримування Тома повинен був виконувати багато фізичних вправ зі стрибками й розтяжками, будуючи собі справді дивовижне тіло танцюриста.

На щастя, ще на початку фільмування я відчув, що ми повертаємося до первинних елементів акторської майстерності — до того, що сягає джерел задоволення від гри, сягає дитинства: до перевдягань, гри в інших істот, вигадування власної тварини, бігу, стрибків, криків, польотів. У зніманні також був присутній цей ігровий і катарсичний виміри.

Читати на тему

Це саме та історія, яку хочу розповісти про Україну: режисер Тай Арнольд про створення кліпу для Imagine Dragons

Режисер Тай Арнольд розповів, як виникла ідея кліпу для Imagine Dragons та про свій досвід життя в Україні.

Поговорімо про вибір акторів, починаючи з пари батько-син, — про Ромена Дюріса й Поля Кірхера.

— Не перебільшуючи, можу сказати, що саме завдяки Ромену я відкрив для себе французьке кіно. Юна загроза / Le Peril jeune режисера Седріка Клапіша 1994 року, Гаджо Діло режисера Тоні Ґатліфа 1997 року — належать до тих французьких фільмів, які були дуже важливі для мене у підлітковому віці.

Він фантастичний актор, який потужно втілює роль батька. І в ньому завжди присутні ці світло, іскристість і заразливе й повне натхнення задоволення від гри. Його здатність працювати й слухати вражає, а його розуміння проблем і емоцій дуже інстинктивне.

Франсуа — цілісний персонаж, у ньому є щось абсолютне, романтичне. І це також фізична роль. Якість, що також підвладна Ромену. Франсуа постійно діє, він ніколи не здається. Ромен наділив його швидкістю, точністю і дуже чистою фізичністю.

Що стосується Поля, то в ньому є щось водночас і сильне, і незграбне, що одразу привернуло мою увагу. Він також виявляє несподівані ресурси. Може скластися враження, що він і сам не знає, куди йде — наче його несе потужна течія. Поль справив на мене саме таке враження: неусвідомлення власної сили. Відчувається, що в ньому щось вирує, присутня некерована енергія, якась дика сторона.

Ще кілька слів про персонажку Адель Екзаркопулос, присутність якої дозволяє нам говорити про вельми помітний гумор у Королівстві тварин.

Частково комедійність фільму базується на тому, що багато хто з наших героїв намагається жити якомога нормальніше у світі, який збожеволів.

Джулія, поліціянтка, мабуть, найменше спантеличена цим великим потрясінням. Вона б хотіла бути корисною, знайти своє місце, але її команда опинилася на узбіччі саме у той момент, коли в місцевості нарешті стало щось відбуватися.

Вона настільки відірвана від своїх колег, що коли каже: “Я збираюся просити про переведення”, — виникає питання, про переведення куди вона говорить? Люди навколо стають для неї все більш чужими. Адель — надзвичайна актриса, вона наділяє свою героїню автономією, холодним гумором і апломбом, який є одночасно і беззаперечним, і дуже смішним.

Загалом, істоти вносять безлад у суспільство, починаючи від нападу на кінно-спортивний центр і закінчуючи втечею гігантського кальмара з супермаркету. Ці збурення породжують комічність, а разом з нею і відчуття життєвої сили, наче колись заглушені голоси знов починають лунати. Світ знову рухається.

Для мене гумор — це найкращий спосіб зробити відчутним цей життєвий імпульс, одночасно руйнівний і творчий.

Ви дійшли до кінця справжньої кінематографічної пригоди. Як ви озираєтеся на цей досвід, коли зараз вже дозволили своєму фільму жити власним життям перед публікою?

— Це досить дивне відчуття. Цей фільм змусив нас усіх винаходити, комбінувати складні технології, передбачати або безпосередньо стикатися з безліччю викликів, починаючи від того, щоб змусити людину літати нічним лісом, до продовження знімання посеред стихійного лиха.

Це був довгий шлях, але ми його здолали, і я не соромлюся сказати, що ми пишаємося і радіємо цьому. У мене таке відчуття, що, зрештою, фільм дуже схожий на свою тему: він постійно мутував, щоб винайти свій власний шлях. Я сподіваюся, що це буде відчутним при перегляді Королівства тварин.

Історія починається з обличчя Франсуа, який застряг у заторі, серед клаксонів і забруднення. Вона закінчується майже через два роки тим самим обличчям — втомленим, але щасливим — посеред обрамленої лісом великої річки, де ревуть усі види тварин світу.

Я сподіваюся, що між цими двома образами, через подорож Еміля і Франсуа, ми можемо відчути пробудження потужної сили всередині нас — таємничого й органічного зв’язку, який поєднує нас з усім живим.

Водночас українські режисери продовжують підкорювати світ. Читай, як Ленні Кравіц знявся у зухвалому кліпі, режисеркою якого стала українка Таню Муіньо.

А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.
Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.