Сьогодні Україна святкує свій 32 рік незалежності. Це слово вміщає так багато сенсів, змін, реформ та болючих трансформацій! За ним ховається щось живе та рідне, за що не страшно боротися до останнього.
Сьогодні ми знаємо про незалежність набагато більше, ніж можуть розказати підручники історії, адже ми творимо її власноруч та відчуваємо, як вона б’ється у наших жилах.
Редакція Вікна-новини вирішила розібрати, з чого вона складається. У матеріалі ти зможеш прочитати про такі прояви нашої свободи:
Самостійність — невіддільна складова української незалежності. Її здобуття спричинило визнання України світом як окремої суверенної держави.
Фінальний етап розбудови української незалежності припав на 1991 рік, коли вдалося остаточно позбутися московського ярма. Тоді сталася історична подія — було ухвалено Акт проголошення незалежності України.
На референдумі, що проводився 1 грудня 1991 року, 90,3% українців однозначно заявили — підтверджують Акт проголошення незалежності України. А явка на цьому плебісциті становила рекордні 84,1% населення.
Незалежність України підтримали 92,88% киян, 83,9% жителів Донецької області, 83,86% жителів Луганської області, 85,3% жителів Одеської області, 97,46% жителів Львівської області.
Після проголошення незалежності перед Україною постало багато серйозних викликів. З деякими доводиться боротися й досі.
Основними викликами України, що тільки-но вийшла із Союзу, були:
Попри це, Україні вдалося вийти на міжнародну арену як самостійній та незалежній країні й подолати складні етапи політичних криз та економічних викликів.
Самостійність України визнали численні країни та міжнародні організації. Першою була Польща та Канада, пізніше — “група семи”. Серед міжнародних організацій першою була ОБСЄ, Рада євроатлантичного партнерства, пізніше — НАТО і ЄС.
І хоча час від часу внутрішня політика та революції в країні не сприяли демократичному розвитку, українці завжди прагли самостійно обирати своє майбутнє. Ключовим рушієм у бік демократії та гідних умов життя став Євромайдан.
З того часу мета України не змінилася — перемога над російськими окупантами, вступ до НАТО та ЄС, забезпечення гідних умов життя для українців.
Нині Україна є країною, яка не лише виборює власне право на самостійність, а й демонструє світові приклад такої боротьби, демократичних цінностей та їхню вартість.
Ця боротьба триває щодня завдяки кожному та кожній, хто покладає свою душу й тіло за нашу свободу.
Ми стали важливим гравцем не лише європейського, а й світового масштабів, до якого дослухаються, якому допомагають, в якого вірять.
Українська незалежність, розвиток минулий та майбутній, наша боротьба — були б неможливі без тих людей, які щодня доводять, що ми — любов, сила і хоробрість, що ми — українці.
Вільні, незламні, нескорені, віддані — це все про українців, бо незалежність тече у жилах кожного з нас. Історії наших людей надихають, розчулюють до сліз, дають сили вистояти до перемоги.
Адже ми вміємо об’єднуватися, як ніхто інший. Вміємо жити в часи смерті, знаходити світло серед темряви, відбудовувати втрачене й не втрачати оптимізму навіть тоді, коли губимо частинку себе.
Так, наприклад, бійця Терена не зламала навіть ампутація двох кінцівок. Хлопець жартує: “Зараз у мене шість ніг, я наче павук”. Він планує і далі активно займатися спортом, плавати і точно знає, що наша країна буде вільною.
Фото: Instagram
Саме за це поклала своє життя і героїчна 70-річна бабуся з Київщини. Вона стала справжньою розвідницею ЗСУ. Завдяки їй вдалося знищити понад 100 ворожих танків й артустановок, а також радіолокаційну станцію ворога, яка глушила зв’язок та унеможливлювала запуск дронів.
Чимало українців допомагали ЗСУ, повідомляючи позиції ворогів. Інколи це коштувало життя, а у випадку Олександра Кривошея — бізнесу.
Щоб знищити окупантів він навів українську артилерію на власну ферму. Разом з ворогом згоріло усе, що чоловік наживав роками, але це його не зламало й він взявся відновлювати улюблену справу.
Як і Олександр, через вторгнення ворогів чимало українців мусили починати розвивати бізнес з нуля. Наприклад, від великого підприємства харків’янки Юлії Штаєр лишилося лише чотири швейні машинки й трохи тканини.
Проте вона не здалася й релокувала справу на Закарпаття, щоб підтримувати економіку та своїх працівників. Утім, жоден бізнес не був би можливим, без відданої роботи наших військових, які захищають українців ціною власного життя.
Усі пам’ятають воїнів Азову, які 82 дні тримали Азовсталь та стримували ворога. Усі вони жили без їжі, медикаментів та боєприпасів, а в полон здалися лише після наказу головнокомандувача.
Чимало воїнів навіть після нелюдських випробувань фронту не можуть втриматися у цивільному житті. Таким є і командир полку Азов Денис Прокопенко на прізвисько Редіс. Він пройшов з побратимами усі кола пекла, а після звільнення з полону в Оленівці повернувся на фронт.
Фото: Telegram Азов
Боротьба військових, парамедиків й медиків — це прояв справжнього українського духу. Ім’я кожного заслуговує бути прикладом незалежності.
Вони показали, не лише силу та витривалість українців, а й чіткий намір боротися до кінця: хтось веде боротьбу за Україну, а хтось за життя людей.
Та навіть найсильнішим бійцям й найвитривалішим парамедикам треба підтримка. Так, українці не припиняють донатити й придумувати масштабні ініціативи для збору коштів. До цього долучаються не лише дорослі та впізнавані люди, а й звичайні діти.
До прикладу, маленький Андрій створює колекцію патріотичних фігурок з пластиліну, а зароблені гроші перераховує на ЗСУ. Героями його фігурок є супергерої нашого часу — військові та символи спротиву.
Хоча матеріальна допомога дуже важлива, не менш важливою є й моральна підтримка бойового духу. Так, відомий співак Святослав Вакарчук став справжнім символом шоу-бізнесу, який підтримує військових навіть у пеклі бойових дій.
Артист виступав у метро, неодноразово підтримував ЗСУ на передовій та у прифронтових лікарнях, виїздив за кордон, щоб там кричати про війну.
Так само не бояться їхати на передову, будують житло для ВПО, збирають величезні суми на допомогу, евакуюють цивільних — наші волонтери.
З початку повномасштабного вторгнення українці побачили власну силу взаємодопомоги. Згадати лише історію Олесі Нідзельської, яка під обстрілами пекла хліб для голодних людей в Ірпені чи історію Костянтина Гудаускаса, який врятував понад 200 людей з окупації в Бучі.
А за що ж ми боремося? За кожен прояв незалежності й за можливість обирати. Про неї — далі.
Після виходу України з СРСР, наша держава врешті стала незалежною. Перед нею та народом відкрилися нові, незвідані раніше шляхи — Європейський союз, НАТО та можливості інтеграції з метою процвітання, розвитку та безпеки.
Однак така кількість перспектив, для яких треба працювати, або простий варіант іти “поруч” з Росією, почали стагнувати наш розвиток. Адже низка українських президентів дотримувалися думки, що РФ — надійний партнер, з яким “зрозуміло як і куди рухатися”.
Українці — нація, яка вміє пояснювати владі на чітких прикладах, що їй не подобається. Тому коли замість євроінтеграції розпочався рух до митного союзу з РФ, повстала молодь, а згодом і вся Україна.
Відтоді ми показали світу, яка наша мета, і що вирішальний у країні — народ, а не прихильники золотих батонів.
Євромайдан став одним із поштовхів, коли про нас заговорив світ. За революцією спостерігали, її підтримували, нею захоплювалися. Тоді, на жаль, ціною українських життів почався видимий процес євроінтеграції.
Наша боротьба триває, адже щодня захисники та захисниці ціною крові й життів виборють наше право на свободу, незалежність, життя та гідні умови серед розвинених країн. Чути, що цього недостатньо — удар у серце.
Для вступу України до ЄС, крім перемоги у війні проти російських окупантів, слід зробити чималий пласт реформ, але поступ у цьому питанні не здатна зупинити навіть війна.
Вступ до ЄС — процес тривалий, на який знадобляться роки. Та станом на зараз Україна вже має статус кандидата на членство в Європейському союзі. А надто — гуртове бажання нації рухатися в цьому напрямку.
Натомість вступ України до НАТО потребує як мінімум перемоги України у війні. Міністр закордонних справ Дмитро Кулеба повідомляв, що поки НАТО не озвучував умови для вступу. Можливо, запрошення для України слід очікувати від наступного саміту у 2024 році у Вашингтоні.
Попри це, рух України у напрямку цивілізованого світу є беззаперечним орієнтиром, а євроатлантичні прагнення закріплені у Конституції.
А є те, що словами не описати. Те, що так захоплює іноземців — наш нескорений дух. Українці попри все вміють триматися й переживати тяжкі події.
Українську незалежність як дух народу описували своїм пером наші пращури — Франко, Шевченко, Сковорода. Слова їхні та пророцтва збуваються й досі.
Ми зібрали добірку влучних цитат українських письменників та письменниць від давнини до сьогодення про дух нації, незалежність, боротьбу та Україну.
Свою Україну любіть. Любіть її… Во врем’я люте. В останню тяжкую минуту. За неї Господа моліть. (Т. Шевченко).
Україна завжди мала унікальну й автентичну культуру, яку Росія намагалася знищити заборонами, голодом, переселеннями, репресіями, вбивствами й, врешті решт, продовжує свої спроби ракетами.
Можливо, у цій кривавій війні, яка тягнеться вже сотні років, їм вдалося виграти кілька битв. Так, зросійщення мови, літератури, нав’язування своєї поп-культури тощо — це травма тривалих знущань та гонінь, від яких треба оговтатися.
Хай як сусід не намагався вбити нашу ідентичність, рідне коріння жевріє в чорноземах, співі соловейка, природі та кожному українському серці. Здається, ми починаємо краще чути рідні мотиви, бачимо це у творчості наших митців та артистів.
Наразі спостерігається тенденція повернення до народних мотивів. Наприклад, Артем Пивоваров запустив авторський проект Твої вірші, мої ноти, де твори видатних діячів української літератури перетворюються на пісні та отримують нове дихання.
Народні інструменти та автентичні мелодії звучать у творчості Kalush Orchestra, Go_A, Jerry Heil, Один в каное та низки інших сучасних виконавців. Не варто забувати й про тих, хто прислухався до свого коріння задовго до повномасштабного вторгнення.
Згадаймо пісню То моє море Віри Врадій, пісню Весна від гурта Воплі Відоплясова, Гоп-гоп-гоп Вірки Сердючки, творчість Океану Ельзи, Скрябіна та Джамали, яка використовує мотиви кримськотатарського народу.
У часи незалежності в український прокат почали виходити якісні фільми, мультфільми та серіали присвячені нашій боротьбі. Згадаймо лише картини Кіборги, Додому, Чужа молитва, Україна у вогні, Памфір, Заборонений про Василя Стуса тощо.
Також за мотивами творів українських стрижнів літератури на світ екранів переродилася Мавка Лесі Українки, а Кайдашева сім’я Івана Нечуя-Левицького тепер живе у сучасному світі. Захар Беркут відродився з українських легенд, а Крути зняли за історичними мотивами.
Література теж не відстає. На світ з’являються нові українські класики: Оксана Забужко, Василь Шкляр, Сергій Жадан, Юрій Андрухович, Лесь Подерв’янський тощо.
З кожним роком незалежності українська культура все більше оговтується від переслідувань та репресій. Звучать нові голоси та імена, які не бояться творити майбутнє та згадувати про важке минуле.
Та культура це не лише про артистів, а й про її слухачів, глядачів та читачів. Тож для тебе ми підготували невеликий тест. Пройди його, щоб дізнатися, як добре ти знаєш культуру нашої незалежності.
Україна пройшла великий шлях, аби сепаруватися від Росії територіально. Та ще довший шлях треба пройти, щоб повністю позбутися радянського погляду на життя, стереотипів, установ та гендерних ролей.
Хоча попереду ще багато роботи, суспільство поступово змінюється. Так, наприклад, тепер жінки мають більше прав на рівні з чоловіками.
Зараз можна зустріти жінок у війську ЗСУ або з успішним бізнесом. Чоловіка, який сидить у декреті та доглядає за дітьми, доки дружина працює тощо. Ще 32 роки тому це було б феноменом й майже дикістю, на щастя, повертатися назад ми не збираємося.
Крім того, суспільство вчиться реагувати на сексизм та відстоювати права. Згадати лишень хвилю обурення, яка охопила соцмережі після скандалу з Володимиром Остапчуком, Богданом Буше та Позитивом, які обговорювали, якою має бути жінка на 10 з 10.
Також ми познайомилися з поняттям маскулінності, яке передбачає, що чоловіки повинні бути сильними, кремезними, не проявляти емоцій та вписуватися у стандарти.
Зараз більшість розуміє, що це лишень стереотипи й чоловік не має відповідати запрограмованій картинці.
Та проблеми гендерної рівності — лише вершина айсберга. Набагато важче прийняти думку, що представники ЛГБТ+ — такі ж люди, які заслуговують на повагу, мають повноцінне право обирати партнера, гендер та бути собою.
Заслуговують жити в суспільстві, де на “інакшість” більше не полюють. Тож крім свободи, ми виборюємо рівність для кожного та кожної.
Сьогодні в Україні відчуваються маленькі зміни на краще. Наприклад, цьогоріч до прайду ЛГБТ+ долучилися навіть великі бренди, які змінили колір логотипа. Також офіційною спікеркою Сил ТрО України стала трансгендерна жінка зі США.
Та попри це, досі є люди, які дозволяють собі підіймати руку на людину просто тому, що вважають її відчуття та самоідентичність неправильними чи неприродними.
Крім того, ЛГБТ+ досі бореться за рівні права на законодавчому рівні. Адже у них досі немає можливості одружуватися. Це стало чималою проблемою для представників спільноти, які боронять нашу державу на фронті, та їхніх партнерів.
У разі поранення, зникнення безвісти чи загибелі воїна, кохані люди не зможуть ніяк допомогти, бо за правилами їм ніхто не надасть жодної інформації.
На щастя, цю тему не ігнорують, а шукають шляхи вирішення. До прикладу, у Верховній Раді зареєстрували проект про цивільні партнерства для одностатевих та різностатевих пар.
Зараз Україна на шляху до безбар’єрності для усіх членів суспільства. Поступово, але у країні відчуваються зміни на краще. Цьому сприяє робота багатьох людей, зокрема й першої леді України Олени Зеленської, яка є амбасадоркою інклюзії в Україні.
Так, батьки дітей, які народжуються з інвалідністю, тепер не самі. Існують програми раннього втручання, системи адаптації та спільнота батьків й дітей з такими ж проблемами та потребами.
В Україні діють спеціалізовані школи, гуртки тощо. Крім того, сьогодні таких дітей не бояться усиновлювати. Наприклад, Ольга Подусова вже опікується над 15 дітьми з інвалідністю чи особливими освітніми потребами.
На контрасті з СРСР в Україні є позитивні зрушення, проте до європейського рівня інклюзивності треба ще пройти чималий шлях. Головною проблемою для людей з інвалідністю є суспільство, яке боїться діагнозу, нав’язує неповноцінність й навіть дозволяє собі грубу поведінку.
І, звісно, питання інклюзії особливо гостро звучить на тлі війни та збільшення поранених українців будь-якого віку, статі, професії.
Через дії ворога чимало людей в Україні втрачають кінцівки та зазнають травм, які забирають можливість ходити. Це створює потребу розвивати сучасні центри реабілітації й протезування, а також пристосовувати міста України до потреб кожного члена суспільства.
Цю потребу розуміють й на державному рівні, тому Україна впроваджує проект Безбар’єрне відновлення, метою якого є 100% відповідність усіх проєктів відбудови стандартам інклюзії.
Розвиток інклюзивності в Україні важливий для комфортного життя усіх членів суспільства. Щоб стати таким суспільством, треба маленькі зусилля кожного, а не лише держави.
Адже далеко не усі знають, як коректно спілкуватися з іншими, щоб не завдати болю одне одному. Щоб ми подолали це незнання, Олена Зеленська ініціювала створення Довідника безбар’єрності, подробиці у матеріалі.
А ще у Вікон є крутий Telegram та класна Instagram-сторінка.Підписуйся! Ми публікуємо важливу інформацію, ексклюзиви та цікаві матеріали для тебе.